Що краще: змінитися для людини, чи змінити людину?

Що краще: змінитися для людини, чи змінити людину?

Мене чомусь зацікавило це запитання, так як я не одразу змогла дати на нього відповідь. Але, мабуть, все залежить від людини. І, звичайно ж, обов язково розпочнеться боротьба між егоїстом всередині тебе і бажанням здатися ідеальним тій людині, заради якої прагнеш змінитися.

Хм... звучить абсурдно, чи не так? Можливо, так воно і є... І немає жодного сенсу розписувати тут це запитання. Хоча... сенс є у тому, у чому ми його бачимо, чи не так? Тоді для мене він присутній і тут.

Скажете, як можна так просто взяти і змінитися? Та, чесно кажучи, дуже легко. Ви й самі цього не побачите... Але відчуєте. Згодом...

То це добре чи погано? Це визнання власної слабкості, чи, навпаки, вміння прислухатися до когось? Чесно, я не можу відповісти. Може, це й добре... Деякі запитання краще залишати без відповіді, як і деяких людей краще залишати нерозгаданими до кінця.

Так і жити цікавіше, і сенс якийсь залишається.

...немає ролі для мене.

Люди, от чому ви такі люди? Чому ви не незвичайні істоти, які мислять більш глобально, яким цікаво відкривати щось нове і ламати стандарти?

Сьогодні подруга сказала, що вона дуже легко відпускає людей. А я відповіла, що я ніколи їх не відпускаю. Вони, звичайно, можуть йти, я їх не тримаю і не прив язую... Але для мене вони залишаться зі мною. У моєму світі все для мене і крутиться навколо мого світогляду...

Я сьогодні сказала, що поступаю на психологію лише для себе, а практикувати її не збираюсь, так як мене дратують люди і я не хочу з ними працювати. Мені сказали, що це дивно...

І це справді дивно. У моєму житті все дивно... Я ненавиджу людей і дітей, але хочу присвятити своє життя вивченню їх внутрішнього світу; я відкидаю людей, які прагнуть спілкування зі мною  і тягнусь до тих, кому абсолютно непотрібна; я пишу, щоб зламати стандарти тим самим вдаряюся об нерозуміння; я мислю нестандартно, але це не приносить мені нічого окрім болю... Я кажу, що страждаю від свого відлюдницького характеру і нестачі спілкування, хоча ця пустота і біль насправді є тим, чим я живу.

Я ненавиджу брехню, але часто приховую щось сама... Я зла і егоїстична істота, яку більшість людей чомусь вважають доброю і щирою...

Смішні ви, люди. Чому ви такі? І чому я серед вас, якщо у сценарії цього світу немає ролі для мене?

Ідеал

Мабуть, день має бути особливим, щоб у середині листопада світило таке яскраве сонце...
Дивно, але фізична втома не відбивається на мені так сильно, як моральна. Спати три години на добу - це нічого у порівнянні з одним байдужим поглядом важливої людини. На жаль, у мене було і те, і те.

Взагалі, я колись уже писала, що не можна прив язуватись до людей. Повірте, якщо ви колись зможете це зробити, то станете ВІЛЬНИМИ. Я поки не можу, так як вважаю, що сенсом життя для людини є інша людина. А якщо немає Сенсу, то для чого взагалі жити?..

Мої думки суперечать одна одній. Насправді, у житті немає нічого категоричного, усе переплітається між собою і завжди має дві сторони. Також, коли шукаєте Ідеал, то будьте готові, що потім обов язково у ньому розчаруєтесь і буде боляче.

Я це знаю. Розумію. Але для мене життя без Ідеалу - це просто існування. Тож, мабуть, я приречена на життя з розчаруванням, болем... і вічним пошуком Ідеалу.

Але хіба це не той самий Сенс життя?..

...це була ілюзія!..

Сьогодні ще раз переконалася, що не розбираюсь в людях. Здавалося б, хтось особливий, оригінальний, не такий як всі... Хтось, хто тебе розуміє. А в один чудовий (в переносному значенні) момент ти розумієш - це була ілюзія!..

Мені сьогодні сказали, що було б добре, якщо б я змінила свої погляди. А сенс?.. Мої погляди - це мої погляди, моя суб'єктивна думка, яка є лише МОЯ. І зміню я її лише тоді, коли цього захочу. Що саме потрібно змінити? Те, що для мене на першому місці завжди стоїть людська сутність, а не суспільство в цілому. Я пишу, щоб це прочитала ЛЮДИНА, а не щоб з цього щось взяло для себе СУСПІЛЬСТВО. Людина - це основа основ, просто ми забули про це...

Ми. Хто ж це - ми?.. У житті я ще не зустрічала людини, яка б сказала "я тебе розумію" і сказала це щиро. Боюсь, такої і не буде. Можливо, я неправильна... Але я, знову ж таки, не сприймаю слів "правильно" і "неправильно". Є просто різні думки... Різні погляди. І це нормально. Якщо всіх зробити одинаковими, то всі стануть сірою масою.

Схоже, більшість людей цього і прагнуть. Або навіть не знають, чого прагнуть. Живуть, щоб жити, що дорівнює існуванню. І, я впевнена, що ніхто не погодиться з моїми словами. Що ж, надалі шукатиму у цьому плюси.

Самогубець

 Егоїзм чи відповідальність за близьких і далеких? Любов чи смерть? Гріх чи покута? Розуміння того, що ми не самі і світ не крутиться лише навколо нас. Життя - це дар і цінність, якою ми не можемо розпоряджатись за власним бажанням.

ВСЕ В НАШИХ СИЛАХ

Так, цей пост у мене буде незвичайним. По-перше, я спробую написати щось позитивне (подивимось, як у мене це вийде). По-друге, я, мабуть, вперше використаю тут слова іншої людини.

Про що ж писати?.. Про Сенс життя, буденність днів, щастя, помилки, чи щось типу того?... Ммм, ні. Все набагато простіше. Писатиму я про людину.

Людина розумна - вид живих організмів, що на сучасному етапі існування живого перебуває на найвищому щаблі розвитку і зайняв його в результаті довгого і складного процесу історико-еволюційного процесу.

Стандартне визначення. Не для мене.

"Людина - це машина, яка здатна до самопрограмування. Тільки я вирішую, що можу,
що треба, що розуміти, що думати і що повинні думати, робити, вирішувати інші."

Ось ці слова мені подобаються більше. Ми живемо так, як хочемо жити. Ми робимо те, що хочемо робити. Життя одне - потрібно використовувати все, що в наших силах! Чи ні, не так. ВСЕ В НАШИХ СИЛАХ.

Життя прекрасне?.. Ну, не можу стверджувати. Але ми можемо зробити його таким. Як я часто кажу: "Неможливо змінити світ, але можливо змінити наше ставлення до нього".

Ми відбуваємо будні, щоб потім боятись смерті.

От накипіло так, що хочеться виговоритися. Чи "виписатись" у моєму випадку. Ага, виговоритись, на жаль чи на щастя, немає кому.

Чому на щастя? Ну, мабуть, тому, що якщо я нікому не довіряю, то мене ніхто не зрадить.

Отже, про що хочу поговорити. Хм... Зараз читаю дуже цікаву книгу Дяченків "Пандем". Там писало, що бувають люди двох типів: людина монологу і людина діалогу. От я, скоріш за все, відношусь до перших. Розмовляю сама з собою, і часто просто не потребую відповідей на запитання. Або ж, знаходжу їх сама...

Сама, сама, сама... завжди сама. Цей світ переповнений і водночас просто пустий. Я відчуваю себе зайвою, не з цього часу, не з цих людей, не з цього місця... Просто не звідси. Я не можу знайти свого місця тут, хоч давно вже знайшла себе. Я знаю, чого хочу, але водночас розумію, що це нереально ТУТ, де люди самі створили собі проблеми, умови, в яких вони не хочуть жити... Ми витрачаємо життя на те, що не приносить нам ні краплі радості чи задоволення. Ми прокидаємось зранку з думкою "пережити"... Ми відбуваємо будні, щоб потім боятись смерті.

Ми самі завели себе у глухий кут. Ми самі винні у всьому, і самі ж звинувачуємо всіх. Час щось змінювати, люди!.. Але як? Хто? Де? Коли? ЩОБ МИ ТА Й ЩОСЬ ЗМІНИЛИ? СВІТ ЩО, НАЛЕЖИТЬ НАМ?..

Ні... звичайно... існуймо так, як існували до того. Людина, кажете, найрозумніша істота на Землі?.. Мені тоді страшно подумати, хто може бути примітивнішим...

Ненавиджу людей.

Ненавиджу людей.

Це не миттєве почуття, це висновок, який я зробила. Всі люди злі і цинічні. Я теж, звичайно. Всі думають лише про себе, всі приносять нам біль...

Люди, люди, люди, куди не глянеш - всюди вони! Досить! Не можу більше! Не хочу так жити, серед цього цього, що ми ж самі собі створили. Не хочу прикидатись, що поважаю когось, не хочу приховувати біль, не хочу стримувати почуття, не хочу все ускладнювати, не хочу щодня бачити одне й теж...

Не хочу. Я не просто втомилась, я зла на весь світ. Хтось каже, що я дивна, бо не хочу довго жити... Та я вже ладна померти тільки б не бачити усього цього!..

100 речей, які я хочу зробити за своє життя. частина перша.

Ці речі я не ділю за важливістю, чи за важкістю виконання. Це просто те, чого я хочу. І що обов'язково зроблю.

1)      Побувати в Англії, Лондон

2)      Створити центр дитячої творчості

3)      Отримати освіту психолога

4)      Створити власний психологічний центр

5)      Стати відомою письменницею

6)      Стрибнути з парашутом

7)      Дожити до 30 років, і таки виграти в Пауля коньяк

8)      Завести собаку

9)      Пролетітись на повітряній кулі

10)   Збудувати власний заміський будинок

11)   Мати ідеальну фігуру

12)   Пожити в монастирі, в Тибеті

13)   Попрацювати в СБУ

14)   Познайомитись з Полом Екманом

15)   Працювати з Полом Екманом

16)   Навчитися бачити брехню в людей

17)   Народити доньку

18)   Зробити так, щоб мама була щасливою

19)   Опанувати бальні і сучасні танці

20)   Побувати в Венеції

21)   Побувати в Японії

22)   Побувати в Америці

23)   Навчатись за кордоном

24)   Зняти фільм за своїм сценарієм

25)   Поставити п’єсу в театрі за своїм сценарієм

26)   Виграти «Коронація слова»

27)   Сісти на шпагат

28)   Зробити так, Щоб Петрик мною пишався

29)   Зробити так, щоб Роксолана мною пишалась

30)   Досягти ідеальності

31)   Навчитись грати на скрипці

32)   Навчитись грати на фортепіано

33)   Придбати квартиру

34)   Придбати машину

35)   Знайти справжніх друзів

36)   Знайти справжнє кохання (хоча б повірити в нього)

37)   Стати кумиром для когось

38)   Довести всім і собі, що  я можу все

39)   Познайомитись з знаменитостями

40)   Навчитись їздити на мотоциклі

41)   Зануритись з аквалангом

42)   Поплавати з дельфінами

43)   Прочитати всі цікаві книги

44)   Зробити щось таке, чого ще ніхто не робив

45)   Стати хресною мамою

46)   Навчитись відпускати людей

47)   Випустити збірку віршів

48)   Побувати в Франції

49)   Полюбити море

50)   Покататись на найстрашніших атракціонах в світі

Біль

Чудово знаю, що завтра потрібно вставати дуже рано, але спати все одно не йду. Це ж я...

Таке зараз дивне відчуття. Відчуття втраченого моменту. Коли чогось не встиг, щось не сказав, щось не закінчив... а зараз вже пізно. Його не повернути, той момент. Він вже там, позаду, такий, яким залишив його ти.

А ти вже тут. І назад не повернути, бо це не дорога. Це життя.

Кажуть, потрібно відпускати минуле. А для чого тоді жити, якщо згодом своє ж життя забути?.. Забути емоції, людей, заради яких ти колись жив... Виходить, забути себе?.. Так, спогади інколи приносять біль, але ж це НАШ біль. Він повинен бути з нами, залишитись з нами...

Це життя. Давайте жити, а не існувати. Бо у чому ж тоді Сенс?..

Звідки мені знати?..

— Память о том, что я скоро умру – самый важный инструмент, который помогает мне принимать сложные решения в моей жизни. Потому что всё остальное – чужое мнение, вся эта гордость, вся эта боязнь смущения или провала – все эти вещи падают пред лицом смерти, оставляя лишь то, что действительно важно. Память о смерти — лучший способ избежать мыслей о том, что у вам есть что терять. Вы уже ничем не скованы. У вас больше нет причин не идти на зов своего сердца.

                                                                                                      Стив Джобс

А правда ж. Щастить таким людям, яким немає чого втрачати.
Мені, виходить, теж щастить?...
Мені немає чого втрачати, але не через смерть, ні. Просто тому, що у мене немає нічого, що я боюсь втратити. І нікого. Це, мабуть, і є свобода.... А, можливо, це і є самотність?..

Не знаю. Звідки мені знати?

Звідки мені знати, чому я боюсь прив язуватись до людей? Звідки мені знати, чому не долучаюсь до якоїсь справи більше ніж на пів року?.. Звідки мені знати, чому ніхто не може зрозуміти мого ходу думок? Звідки мені знати, чому люди не чують, коли я намагаюсь щось їм розповісти?...

Звідки мені знати?..

Звідки мені знати, чому зараз я спілкуюсь лише з людьми, яких знаю не більше року, а про тих, з якими прожила більше 15 років, навіть не згадую? Звідки мені знати, чому я не вмію за кимось сумувати? Звідки мені знати, чому я зустріла ту чи іншу людину у своєму житті?..

Звідки мені знати?...

Звідки мені знати, для чого я все це пишу? Звідки мені знати, чи це комусь потрібно, чи хтось це взагалі читає? Звідки мені знати, чи читає це хтось з тих, кого я люблю? Звідки мені знати, чи люблю я когось взагалі, і чи любить хтось мене?..

Звідки мені знати, що я зараз обираю те, що мені потрібно? Звідки мені знати, чому зараз так боляче?...

Звідки мені знати?..

Я і море

Чесно кажучи, я вперше поверталась з відпочинку з жалем. Щось неприємно стискало горло при згадці про ці чудові дні, і при думці про те, що я, можливо, ніколи більше не побачу цих людей. В мене не було конкретних причин до когось прив’язуватись: ми не проводили цілі дні разом, не стали друзями навік, і, інколи, навіть не знали імен один одного… Але мені все одно дечого не вистачатиме.

Важко змиритись, що я, швидше за все, ніколи більше не побачу Льошу в в’єтнамках, усмішку Лєни; не посміюсь з вигадок Влада і жартів Аладіна; не почую на коридорі: «Привет! Как дела? У вас все хорошо?» від Саші…  Що завтра прокинусь не від пісні «Вставай» за вікном, яка дратувала нас весь відпочинок…

Словом, мені не вистачатиме не лише моря і сонця, але і людей, до яких я, дивним чином, прив’язалась… Це був найкращий відпочинок. Найкраще літо.

Я хочу, щоб моє життя завжди належало лише мені.

Мені нещодавно сказали, що я цікаво пишу, але думки в мене в основному сумні. Хочу пояснити чому...

Справа в тому, що я пишу лише тоді, коли в мене поганий настрій. В, так званому, меланхолійному стані... Так легше передавати думки, почуття, доносити сенс написаного. Можливо, не всім це подобається, але в мене справді надзвичайно мало позитивних постів. На моєму блозі ви можете знайти щось цікаве для себе, але точно нічого, що могло б підняти вам настрій...)

Моє уявлення про щасливе життя трішки відрізняється від суспільної думки. Коли вчора тринадцятирічна дівчинка пояснювала мені, що головне  в житті - це сім'я, я була шокована... Вона казала, що живемо ми для того, щоб знайти людина, яка завжди нас підтримає, доможе, що найбільшим щастям в житті буде, коли вранці в твоє ліжко прибіжать твої діти, яких ти будеш любити більше за все на світі... Можливо, для когось це й щастя... але не для мене.

Я не бачу сенсу заводити сім'ю. У своєму житті. Чому? Мабуть, тому, що я не створена для такого життя. Я егоїст. Я завжди думаю лише про себе, я звикла робити так, як я хочу, і те, що я хочу. Я звикла займатись тим, чим я хочу. Я звикла відповідати лише за себе... Я точно не зможу опікуватись кимось, бо мені самій опіка потрібна... Я не хочу прожити життя з людиною, яка з роками мені набридне, і якій набридну я.

Я вірю, що зможу досягти успіху в творчості, в психології... Але я ніколи не зможу присвятити себе комусь... Я хочу, щоб моє життя завжди належало лише мені.

Все в жизни – ад… Он места себе не находит.(с)

Усталый взгляд…
Кипа бумаг в чемодане.
Неловкий шаг…
Часов громкий стук в кармане.

Вдовец – адвокат
По улицам шумным бродит.
Все в жизни – ад…
Он места себе не находит.

- А город гудит,
А город зовет за собою.
С тобой говорит,
Тебя увлекает игрою.

Не слушаешь ты
Речей его грязных и пыльных.
- Нет той красоты…
Есть отзвук мгновений наивных.


В кошмарах ночных
Она ему снится поныне.
Ударом под дых
Пришлись паре мысли о сыне.

Теперь он один,
Один в этом городе мрачном.
Порой даже сын
Не делает жизнь его ярче.

Вдовец – адвокат
По улицам шумным бродит.
Все в жизни – ад…
Он места себе не находит.

Дельфания. (с)

Вірш присвячений головному герою з фільму "Женщина в черном". Цікавий, похмурий, лячний і важкий фільм водночас. Не буду переходити до його суті, просто розповім про головного героя. Артур - молодий вдовець. Його дружина померла, і все, що у нього залишилось - маленький син, якого він дуже любив. Але навіть син не міг загоїти його рану від втрати найдорожчого - коханої дружини. 

Він працює. Допомагає людям, шукає щось нове... Але не може знайти себе. Свого місця у світі. Таке враження, що його дружина, помираючи, забрала з собою часточку його душі. І тепер він як привид, що не знайшов спокою, блудить світом. 

Без щастя. Без цілі. Без сенсу.

Результат? Він знайшов себе. Вірніше, повернув себе. Як? Не важливо. Не хочу розкривати секрет фільму.

Словом, до чого я веду? До того, що світ, на жаль, так влаштований, що не може переживати наші пробеми, наш біль та наші втрати разом з нами. Він занадто великий для цього, а ми - занадто малі. 

Ми завжди шукаємо себе у світі. І не потрібно казати, що себе можна тільки створити, це не так. Ми справді спершу створюємо себе, і часто частинками цього "себе" стають якісь люди, без яких ми вже не уявляємо свого життя. І коли ці люди йдуть від нас (а вони завжди йдуть, рано чи пізно), ми втрачаємо себе. Бо частинку "себе" втратити неможливо, ми втрачаємо себе повністю. Своє життя, свій сенс. Все це вже стає не важливим.

Який висновок? Як на мене, є два варіанти: або ніколи не вкладати в "себе" людей, що дуже важко, але все ж реально; або жити доти, доки ці люди, що дають тобі сенс, поряд. 

А що далі, спитаєте ви? Ніхто не знає, що буде далі...

Не бачу сенсу жити до старості... Я її боюсь.

Така цікава штука... Деякі люди вважають, що я дивна, чи говорю не серйозно про те, що не хочу довго жити. Але це дійсно так! Чому? Тому що не бачу сенсу жити до старості... Я її боюсь.

Я не бачу сенсу заводити сім*ю, в якій з роками вже не буде ні кохання, ні щастя, ні радості, а тільки звичка; не бачу сенсу народжувати дітей (ні, сенс, звичайно є, але я не про це), я про те, що потрібно бути готовим взяти на себе таку відповідальність. Не просто завести дитину, бо "всі так роблять", а виростити з неї людину. Я так не зможу. Я за себе ледве можу нести відповідальність... Мені самій опіка потрібна.

Не хочу я "стандарту", буденності до якої всі звикли. Навіть не те що не хочу - не зможу. Ніколи. Це точно.

Я можу займатися творчістю. Розвиватися у психології. Можу, хочу, буду. Але для цього не потрібно довго жити. Я не хочу прожити 90 років, я хочу прожити 40, але гідно. Так, щоб в них було більше "життя", ніж у цілій сотні. 

"Все буде добре"

"Все буде добре" - найбільша брехня у світі. Після "я тебе люблю", звичайно.. Цю фразу ми кажемо тоді, коли більше нема чого сказати. Коли ми нічого не можемо зробити.

Так часто кажуть: "Відпускайте минуле!" А як його відпускати? І для чого? Раніше мене ніколи і нічого не тримало. Я змінювала життя, міста, людей... Я не шкодувала ні за чим, і ні за ким. І це, мабуть, було занадто... Зараз, щоб когось чи щось відпустити мені потрібно дуже багато зусиль. Я не можу. Змінила сама себе. З*явились люди, яких я не можу і не хочу відпускати, бо без них моє життя втратить сенс. З*явились місця, які вже стали для мене рідними. З*явились події, які я не хочу викреслювати з пам*яті. З*явився якийсь Сенс у всьому тому, що було раніше, і що є тепер...

Тільки в чому він? Чи в кому?... Я не знаю. Та й суть не в тому... 

ЛІІІІІІІІІТО

От в мене хороший настрій. Просто хороший! Нарешті відчуваю ЛІІІІІІІІТО!!!!
Навчилась відпускати людей. Або просто викреслювати не моїх...)

Натхнення, правда, немає зовсім... тому багато писати не буду. В пошуках музи))

Всім щасливого літа!!!

"Стихія"

Надихнуло те, що вчора було в Ходорові. Не знаю, чи хтось в курсі... Було не те що страшно, просто незвично. Дуже незвично.

                                             Стихія

«… я ніколи ще не бачив нічого подібного. І ніколи не думав, що все закінчиться саме так. Я завжди казав, що не доживу до старості, але не думав, що настільки не доживу.

Я розумію, що шансів, що ви побачите цю записку надзвичайно мало, але я чомусь вірю, що це можливо. Просто знайте, що в цей час я думав про вас.

Зараз мушу йти назад, до них, натягувати усмішку і знову всіх втішати. Інакше ми загинемо завчасно.

Я люблю вас.»

Я відклав ручку, відкинувся на спинку крісла і закрив руками обличчя. Чому все так? Чому я не передбачив цього? Дурнувате, звісно, питання. Звичайно, тому, що я не екстрасенс, чи щось в цьому роді. Я звичайний двадцятирічний хлопець, студент, який вирішив відпочити з друзями на вихідних, на дачі. На дачі, яка знаходиться далеко за містом.

За вікном роздався черговий грім. У кімнаті, в якій я сидів, було майже повністю темно, незважаючи на те, що зараз десь четверта година дня. Хоча, я не можу сказати напевно, тому що ми вимкнули усі електронні прилади ще кілька днів тому, коли все тільки починалось.

Я дмухнув, щоб загасити свічку, завдяки якій писав. Зітхнув. Зібрався з силами, натягнув усмішку, і пішов униз, на перший поверх. Артур, мій найкращий друг з дитинства, нервово курив сигарету, дивлячись у вікно. Там лило як з відра. Він ніколи нічого не боявся, але зараз був переляканий до смерті. Не через себе, - через рідних. Я чудово знав, що вдома на нього чекає мати з двома десятирічними дітьми, його сестрами, які обожнюють його і живуть заради нього. І він, і я, і всі решта у цій кімнаті чудово розуміли, що вони без нього пропадуть.

Я це знав. Але не можна було давати йому розкиснути.

Аня, дівчинка, з якою я десять років просидів за однією партою, нерухомо стояла, опершись на стіну, і дивлячись кудись відсутнім поглядом. Вдома її чекав однорічний син. Я впевнений, що вона зараз думає про нього. Так само я впевнений, що зараз вона віддала б все на світі, аби опинитися поряд з ним.

Женя був наймолодшим з нас усіх, йому лише місяць тому виповнилось вісімнадцять. Шибайголова, завжди веселий, душа компанії зараз він сидів на дивані з переляканими очима, і нервово стискав кулаки.  Саме його вступ в університет ми й приїхали сюди відсвяткувати.

Але він не винен.

Ксеня здавалася найспокійнішою з усіх. На відміну від Ані, яка була білявкою, у неї були довгі чорні кучері, зараз зібрані у неакуратний хвостик. Це я вмовив її приїхати. Останнім часом у неї все не клеїлось, я хотів, щоб вона розвіялась. Тут винен я.

Ось, в принципі, й уся картина. Я лише забув додати, що все це супроводжувалось жахливою зливою, що не припинялась уже кілька днів. Ми майже втратили лік часу, бо темно тепер було завжди. Іноді починались напади граду, іноді – грому. Я ніколи не боявся грози, не боюсь і зараз. Але паніка, що оточує мене останні кілька днів, надзвичайно давила на психіку.

Почався град. Сильний. Ледь не пробив вікно, і Артур швидко відступив від нього. Аня скрикнула.

- Спокійно. – сказав я. – Це лише град. Він падає вже не вперше.

- Спокійно?! – істеричним тоном перепитала Аня. – Як можна бути спокійним, якщо ЦЕ – вона вказала пальцем на вікно. – не припиняється?! А якщо воно не припиниться?!

- Припиниться. Я впевнений.

- Ти також був впевнений, що ми чудово проведемо тут час. – безбарвним голосом, навіть не глянувши на мене, сказав Артур. – А зараз ми навіть не може зателефонувати рідним, і дізнатися, як вони.

- Можливо, там грози немає…

- Можливо, саме так, можливо. – наголосив Женя. – А якщо ні? Якщо там ще гірше, ніж тут, якщо це взагалі реально? Що тоді? Сподіватись, що можливо, з ними все гаразд?!

- Нам більше нічого не залишається. – тільки й відповів я.

Тиша. Грім.

Раптом те, що відбувалося, нагадало мені кадри з якогось старого фільму: стара, напівтемна кімната, перелякані люди, надворі – гроза. Але це була не просто гроза, це була справжня злива. Справжній буревій. Я такого ніколи раніше не бачив. Ніколи.

- Якщо з моїм сином щось трапиться… - крізь сльози почала Анна. – якщо з ним хоч щось…

- Якщо щось трапиться з нами, то що трапилось з ним, ти вже не дізнаєшся! – розлютився Женя. «Дитяча істерика» - подумав я. – Давайте думати, як звідси вибратись!

- Не смій так говорити! – почала Аня.

- Ми взагалі тут через тебе. Через твій вступ, який оплатили тобі батьки, про яких ти зараз не думаєш. А думаєш лише про себе. – процідив крізь зуби Артур.

- Через мене? – скрикнув Женя. – Це була не моя ідея. І не моя провина. Це все ВІН. – і малий вказав пальцем на мене.

- Замовкніть вже! – раптом не витримала Ксеня, яка мовчала весь попередній час. – Ми приїхали сюди разом, нас ніхто не змушував. Ми багато разів довіряли один одному, багато разів розчаровувались та робили помилки, але чомусь ми досі разом. Я не вірю в долю, але зараз впевнена, що якщо це з нами сталось, отже, так мало бути. Нам не допоможе, якщо зараз ми всі пересваримось і зненавидимо один одного.

Я хресна мама твого сина, Аню. Думаєш, я не хвилююсь за нього? Чи нам всім байдуже на його долю? Всі, хто присутні тут, у цій кімнаті, люблять його більше, мабуть, за решту його родини. Артур, чи не ми гралися і доглядали за твоїми сестрами, коли твоя мама хворіла, а ти був на навчанні? Не тому, що були змушені, а тому, що хотіли допомогти, бо любимо їх. І тебе. Женя, а тебе ми не підтримували, коли ти ледь не провалив екзамени, коли не міг зосередитися на навчанні, коли потрапляв у погані компанії? Ми завжди були поряд. Чому? Тому що ми любимо тебе.

Я знаю, що стільки ж усього ви зробили й для нас, - вона вказала рукою на мене. – І я вам теж вдячна. Просто вдумайтесь на хвилинку, ми тут, в оточенні більш ніж рідних людей. Ми тут в оточенні любові. Тож чи так погано це, як ми собі уявляємо?..

Всі мовчали. В очах у всіх читалося вибачення, але вголос ніхто нічого не сказав. Для більш ніж рідних людей це лишнє.

Я підійшов і обійняв Ксеню, тим самим дякуючи їй без слів. Так ми і залишились стояти. Стояти, і чекати кінця, яким би він не був.

Не повертайте людей.

Не повертай людей. Це не речі. Ніколи, нізащо, ні за яких обставин не повертайте!
Чому? Вони не повернуться! Це будуть вже не вони. Бо ви для них вже не ви. Ви чужі один одному. Старі рани не заживають, не латаються... Ні.

Цього року я намагалася повернути близьких мені людей. Трьох. Це була найбільша моя помилка у житті. Жодного з цих трьох людей поруч зараз немає. Я не можу зателефонувати їм і сказати "привіт". Я не можу написати їм, щоб поцікавитись як справи. Не можу. Не могла й рік тому, але чомусь хотіла це виправити. І мені це вдалось! На кілька місяців, а може й пів року я повернула собі їх! А потім... Потім вони знову пішли. Тільки з новим болем.

Просто взяли і пішли. Без пояснень, без сварок, без взаємних образ. Наче в класі, після уроків, твій сусід не зачекав на тебе, як завжди, а просто мовчки взям сумку і пішов. А ти залишився. Сам.

Думаєте, це залежить від людей? Ні. Не зовсім. Це залежить від часу, від пережитих подій. Помилки, пов*язані з людьми, не виправляються. Ніколи і ніким. Тому, бережімо близьких нам людей зараз, у цю мить, коли вони поряд. Не втрачаймо їх... Бо повернути буває нереально.

Мрія збулась.

Дивний настрій. Не можу зрозуміти, чому, коли отримуєш те, чого хотів, не радієш так, як чекав?.. Воно ніби втрачає сенс. Вже немає на що сподіватись, чекати здійснення мрії... бо вона вже збулась.

Дивно, правда?

Так, мабуть, і вступники чекали закінчення ЗНО, але коли це сталось постало питання: а що далі? Якось немає мети...

Так і я. Зробила, що хотіла. Отримала, що хотіла. Рік назад я могла про таке тільки мріяти, і то не серйозно!.. Чому ж немає щастя?..

Що це взагалі таке "щастя", і чому воно від мене так ховається?..

Бувайте, люди з минулого

Люди завжди йдуть з нашого життя. Зникають. Розчиняються у часі. Не зважаючи при цьому на твої почуття і переживання.

Скільки людей я втрати цього року! Я сумую... Сумувала. Раніше. Минуло вже. Я їх відпустила... Хоч вони цього й не чекали.

Але тепер вже байдуже. Люди, які пішли з мого життя, чи збираються це зробити, хочу попередити - не потрібно потім ненавидіти мене, проклинати, згадувати, чи сумувати. В пішли і все. Мене нема і вас нема. Нас нема. Я переживу. Вже й не таке пережила. Набридло бути "хорошою дівчинкою, яка все всім пробачає, і завжди рада примиритись". Досить.

Бувайте, люди з минулого!!!

У меня есть я, мы справимся.

Літо. Погода жахлива. Настрій відповідно...

Я не відчуваю того полегшення, якого чекала. Не відчуваю свободи. Літа не відчуваю.
Дуже гостро зараз відчуваю самотність. Я сама по собі. Завжди була, є і буду. Тому що я така, я сама все зводжу до цього... Я боюсь прив*язуватись... Відв*язуватись боляче, вже знаю.

Також знаю, що нікому зателефонувати посеред ночі, коли біль і розчарування переповнюють тебе з середини. Немає від кого отримати ввечері смс : " Добраніч. Солодких снів*" як раніше... Цього вже нема. Сама вибирала. Сама втратила.

Навколо стільки чудових людей! Але рідних немає. Тих, з якими раз і назавжди разом. Таких нема. Чи це мене нема?..

Наче народилася не в той час, не в тому місці, серед не тих людей. І від народження все роблю не так. Як в "Ефект бабочки", коли людина не мала лінії долі, була лишня. От так і я...

Поки пусто. Щось таке тягуче, самотнє, пусте переповнює мене.... А розповідаю про це я своєму блогу, більше нікому.

От і назва виправдала себе...

Пісні

А в вас теж так? Пісні асоціюються з періодом у житті?
Зараз переслуховую треки і відчуваю те, що відчувала в певний час свого життя, особливо за останній рік.
Стільки всього в них. Стільки всіх.
Не буду багато писати. Послухайте просто.
Ці пісні такі різні. З таких різних моментів. З таких різних життів.

Помилки. Час.

Ми так часто робимо помилки. Навіть не замислюємось над цим. Замислюємось лише тоді, коли ці помилки вже потрібно виправляти. Але інколи вже пізно...
Давайте спробуємо їх не робити, а не вчитися їх виправляти? Це ж лишнє...
Стільки речей іноді залежить від наших дій, на які ми не звертаємо уваги, не надаємо значення...
Стільки людей перестають бути коханими, стільки речей втрачають свою цінність, стільки подій розчиняються у пам*яті...
Стільки всього зараз даремно займає нашу свідомість. Скільки часу ми витрачаємо на непотрібні нам дії...
Час. Страшна це річ. Він ж не лікує, а лише заліковує. Стирає образи обличчя дорогої нам людини,  стирає з пам*яті найщасливіші моменти... Стирає колишніх нас.
Бережіть момент - його в нас ніхто не забере! Не треба боятися! Робіть, що хочете робити, живіть - як хочете жити!..

Якось так... Сама не до кінця вірю. Але хотілося б жити за вище зазначеним. 

Занадто багато тебе.

Людину неможливо забути.
Неможливо.
Я , мабуть, завжди підсвідомо це розуміла, але не хотіла сприймати, не хотіла вірити. Як це - неможливо?!
Невже так буде завжди? Занадто багато усього вже було, занадто багато завжди нагадуватиме нам про минуле... Занадто багато тебе.
Спершу було страшно. Але згодом... Хіба погано, що ми пам*ятаємо? Хіба погано, що любили, чи любимо? Хіба погано, що відчуваємо?..
Можливо і погано... Тому що у нас всередині, при згадці про минуле, чи "забуте", завжди буде з*являтися неприємне почуття. Ностальгія називається.
Але ж ми переживемо. Ми зможемо.
Ми... знову кажу - "ми". До "я" ще не звикла.
Ще це схоже на саморуйнування. Яке потроху, по краплинці поглинає нас у депресію... Але потім це пройде. Пройде, щоб повернутися знову.
Занадто багато зроблено такого, що завжди нагадуватиме мені "минуле".

Думаю, років через десять, я все одно згадаю тебе. Може, й імені не згадаю, але пам*ятатиму, що відчувала... Якщо ви замітили, то погані почуття дуже рідко зберігаються у пам*яті, на відміну від хороших.
Тому, не так це вже й погано. Просто сумно трішки.

Теж так хочу.

Я собі так подумала, класно, мабуть, людям, які лежать в комі. Ні про що не думають, нічого не чують, нікого не люблять, ні про що не хвилюються.

А коли прокидаються - через рік, два, десять - все змінюється. Всі раді їх бачити. Всі їх люблять більше, ніж до того, як вони впали в кому. Проблеми вирішились без їх участі. Вже ніхто їх не ненавидить, бо просто не бачить у цьому сенсу.

Щасливі, що не кажи. Аж заздрість розпирає. Теж так хочу. Був би рай. Найкращий відпочинок.

Кожен на цій Землі один

Сьогодні коротко і лаконічно.

Просто кілька правил життя.
1) Всі брешуть.
2) Всі змінюються. Докорінно.
3) Всім байдуже на тебе, твої успіхи чи пробеми.

Так і живемо. Нас більше шести мільярдів, але кожен на цій Землі один.

не кохаю, не ціную, не радію, не сумую.

Чесно кажучи, я зараз така зла, як ніколи. Не втомлена, не знервована, просто зла.
Чому? НЕ ЗНАЮ. Вдома день просиділа - як діагноз. вже не можу. Вже на все все одно. Завтра йду бігати, робити розтяжки, гуляти, спілкуватись, мало спати, щось робити.
Мене вже нічого не болить, крім почуття "непотрібності". А фізичний біль навіть допомагає зняти моральний. Завтра випробую...
В принципі, осінню, коли в мене був надзвичайно важкий період в житті, я просто йшла бігати, поки не починало пекти в легенях... Допомагало. Завтра зроблю те саме. Можливо, допоможе...
Що я, врешті-решт, втрачаю?.. Та нічого. І нікого. Що, чи кого я можу втратити, якщо не кохаю, не ціную, не радію, не сумую?..
От-от. Нічого. Тому, спробуймо зробити життя цікавішим. Хай і таким способом.
Аж полегшало... чесно.

10-Б

Сьогодні вже останній дзвоник. Щоправда, лише в нашій гімназії, у решти шкіл - завтра. Так, я вже можу назвати її "нашою".

Я не можу сказати, що гімназія стала для мене домом, що й, мабуть, неможливо з моїм характером. Але вона багато чого для мене значить.

Зараз згадую перший дзвоник: з ким першим познайомилась, як дізналась, що в класі ще дві пари близнюків... а ми єдині двійнята хлопчик і дівчинка в школі :) Як змінювались стосунки з однокласниками, з вчителями... Як змінювалось все.

Але згодом звикла. Звикла, що не можна нікому позичати ручку, бо вона не повернеться, але всі все одно один одному позичають, хоч чудово це знають; як всі, незважаючи на стосунки один між одним, допомагають і підтримують через невдачі в навчанні; як всі дружньо "пишуть" кр з математики; як всі бояться тематичних з біології, хоч всі завжди зубрять її, але все одно обожнюють ці уроки; як всі панічно видалялись з групи, але все одно продовжували заходити туди щогодини, щоб перевірити чи не з*явилось щось нове; тільки в нас вчителі, побачивши меми на себе не псіхують, а пропонують свої варіанти; тільки в нас всі запізнюються на перший урок в четвер, хоч чудово знають, що це хімія, і запізнення рівноцінне смерті; звикла, що коли комусь дають догану, то замість істерики, чуємо "ура, в мене перша догана!", і замість того, щоб його заспокоювати, всі вітають; звикла, що коли хтось йде до медсестри по довідку, то по дорозі назад сам переконується, що він дійсно хворий :) ..; звикла, що коли стоїш біля кабінету з біології з зошитом, бо збираєшся здавати тематичну, тебе всі "благословляють" і перехрещуюються, хоч чудово знають, що всі все здадуть...)

Багато до чого звикла. Багато до кого. І, чесно кажучи, я рада, що я тут. І вже зараз розумію, що буду сумувати за гімназією... На останньому дзвонику я не була. По-перше, бо в мене така традиція, я не ходжу на останні дзвоники. А по-друге - через травмовану ногу =/

Але не думаю, що я щось втратила. Рік то я прожила. Не пережила, а прожила. І я дійсно рада) Дякую вам, 10-Б!

Біохімія

Спробую написати щось типу статті. Не судіть строго.


Отже, кожен з нас, мабуть, у молодій юності щиро вірить у кохання, чи не так? "Щиро" закохується, "літає на крилах" і т.д. Так от, як майбутній психолог хочу пояснити, що "кохання" чи "любов" - це всього лиш біологічний процес. Іноді навіть хвороба.

Як же розвивається наша хвороба. Отже: "Період закоханості, "зачарування" триває максимум три роки. В цей період ми ідеалізуємо партнера, не помічаємо його недоліків. З*являються симптоми: неспання, порушення апетиту, підвищується серцебиття, змінюється артеріальний тиск. Цікаво, що саме ці симптоми є ознаками КЛАСИЧНОГО НЕВРОЗУ. Надалі наш організм просто не витримує такої нагрузки, він виснажується.

Коли "симптоми" проходять, ми починаємо розширювати поле зору, і розчаровуємось.
ЛЮБОВ приходить лише після закоханості і розчарування. Це вже стабільність, "золота середина".
Любов включає в себе не лише почуття, але й обов*язки."

Словом, люди, подумайте логічно: любов - це буденність, отже, після "хмар" і "закоханості" ми повертаємось до того ж самого, від чого тікали - від буденності. Тільки з "додатковим багажем" чужих проблем.

От вам це потрібно? Мені - ні. І щаслива, що нарешті зрозуміла це. Щоправда, часу пішло...

Ідеал, ти де? Існуєш взагалі?

Мда... псіханула я сьогодні. Неприємний був день, чесно... Таке сто % тільки зі мною могло статись... Але це все таке... це минуле - на нього не можна озиратись!

Не можна озиратись на минуле..хм. Я от "перемотую" в пам*яті минулий рік, і розумію, що протягом нього пережила більше, ніж за все попереднє життя. Навіть вирішила написати таку собі повість "Один рік". Ну, так , там на повість вистачить!

Як кажете, варто?..

Так вже хочеться від всього віддалитись і поринути в "власні історії". Так багато вже їх зібралось в голові... Ех, коли ж нарешті буде спокій? Не відчуваю тієї свободи, тих можливостей, які б мали бути. Не відчуваю... Потрібна мені зараз така людина, як зможе надати мені стимулу до чогось.

Попередня, схоже, вичерпалась... Я просто звикла ідеалізувтаи людей. Я все звикла ідеалізувати, тому що саме ідеал дає мені стимул до самовдосконалення.

Ідеал, ти де? Існуєш взагалі? Чи мені завжди доведеться створювати тебе самостійно? До речі, у моїх історіях створювати ідеал не потрібно, він створюється сам. Щоправда, не знаю чи збігається моє уявлення про ідеал із вашим... Та це, мабуть, не важливо. І неможливо.

Може, поділитесь? Що для вас є ідеалом?

Сумніваюсь, що хтось відпише, але що кожен замислиться - впевнена.

Гарного всім вечора :)

Не читай цього.

Хороший був день. Хоч половини вже й не пам*ятаю.
Почуваю себе, правда, поганенько... дико хочу спати, болить нога, загострюється простуда...
Але то все таке.

Дівчата, хочу вам подякувати) За турботу)) За чудовий день)
Я вірю, що якщо б це було потрібно, то ви б таки затягли мене в травмпункт, не чекаючи згоди! Правда, це було б досить проблематично...

Ще не можу відчути свободи. Навчання вже практично закінчилось, але якась важкість і хвилювання в мені залишились. Не знаю чому, і для чого... Сподіваюсь, це швидко мине...

Щось і писати не знаю про що... Вичервалась за сьогодні... Але в приємному сенсі цього слова!

Ще бажаю успіху всіх, хто здає ЗНО з математики! У вас все вийде, ми в вас віримо! Тільки вчіться)))

Я, схоже, не зовсім нормальна.

Ніч. Ще кілька днів назад я віддала б все за те, щоб виспатись. А зараз не хочу закривати очей... Чому? Бо завтра буде ще один день. Без мотивацій, без стимулу, без радості, без тебе.
Він буде проведений в оточенні чудових, цікавих людей. Але я не зможу оцінити їх присутності, як потрібно. Тому що мої думки літатимуть окремо.
Рік. Цілий рік, а може й більше, я загружувала себе різними справами, які мені, по суті, не потрібні. Забивала голову різними неіснуючими проблемами, хвилюванням, щоб відволіктись.
Спершу допомагало, навіть вдалось відчути радість. Потім минуло. Це наче ліки - спершу допомагає, але потім виникає звикання, і вони стають безсилі.
Тоді я знайшла інший вихід - розваги. Нові друзі, знайомі, різні кафе, розмови ні про що, і т.д. Спершу теж допомагало. Але не так довго.
Тепер сиджу у темній кімнаті о першій ночі, і думаю про те, на що пішов минулий рік. Не можу сказати, що він пройшов намарно, ні, досягнення були, і не малі. І в мені щось змінилось. Люди вони взагалі часто змінюються...
Але головне не змінилось. Я не змогла відпустити те, що мені не потрібно. Я завжди повертаюсь. Повертаюсь до того, що ненавиджу... Мабуть, роблю це підсвідомо, адже жодна нормальна людина, якій дано шанс почати все з чистого аркушу паперу, не повернеться в пекло, в якому жила!
Я, схоже, не зовсім нормальна.
Завжди всім стверджую, що щаслива, що вирвалась "звідти", хоч мало хто може зрозуміти, що саме я маю на увазі. На жаль, почати все з початку неможливо. Себе з початку не створиш. Спогади залишаться, та й люди з "минулого" нікуди не зникнуть..
А інколи й не хочеш щоб вони зникали.
Інколи тільки й мрієш побачите те обличчя у натовпі, зіштовхнутись у трамваї, чи просто почути той голос...
Це нормально доки "інколи" не перетвориться в "завжди".

Заплуталась я. Наче літо вже - роби що хочеш, відпочивай, розважайся. А мене на філософію потягнуло.

Отаке то. Вночі завжди пишеться легше... Чи може, я просто врешті написала про те, про що хотіла написати?..

The end.

Мда... мабуть реально вже вік.
Почала замислюватись про те, чого не встигла, чого не зробила, і чого зробити вже НЕ встигну... Так образливо... Боляче... і злюсь сама на себе.
Як би я хотіла зараз повернутись у дитячий вік, рік назад, чи хоча б до вчорашнього дня, щоб щось змінити.
Мені 16, а скільки жахливих помилок я вже наробила! Не дивно, що пишу тепер...
Окрім історії, над якою зараз працюю, пробувала писати дещо більш-менш біографічне... спершу була впевнена, що саме ця книга стане чимось класним.. але тепер розумію - я НІКОЛИ не дозволю її комусь прочитати.
І викинути шкода...
От що означають слова Оскара Вайльда про те, що мистецтво не приносить користі...

Навчання закінчується... всі позакласні заняття теж... Я залишаюсь на самоті зі своїми роздумами, проблемами... Хочу загрузити себе, щоб не думати про... Не думати. Але нема вже й чим загружати. Здавалося б - живи, відпочивай і радій! Але ж це я...

І зателефонувати немає кому. І розповісти, поділитися... Чи попросити поради. Мабуть тому, що ніяка порада не допоможе. Просто нема чого радити. Все одно ж не послухаю...

От така я меленхолійна, самотня і багато чого втративша істота.
The end.

Успішного вивчення історії..))

Виявляться, свобода не залежить від одного дня.

Надворі дощ, в кімнаті затишно... Навіть Ріо затих, не кричить. Болить горло, але як на таку погоду, це нормально...
Щось замислилась, що за останній рік у моєму житті з*явились люди, яких я чомусь не те щоб полюбила, на це потрібно багато часу, але звикла, чи що. Я не з усіма ними часто спілкуюсь, але мені комфортно, коли я знаю, що вони є, і у них все гаразд.
Хочеться вам подякувати.

Нусічці. От ти з*явилась в моєму житті якось не по плану, чи що. Мені вчора сказали, що всі люди у нашому житті з*являються не з проста. Для чогось. Щоб чогось нас навчити, у чомусь допомогти... Мабуть, правда.

Солі. Ой... Хочеться сказати ноу коментс, але пару слів все ж напишу. Ти дійсно невід*ємна частинка мого дитинства, і, як я сподіваюсь, станеш важливою складовою мого майбутнього.
Не відвертишся від мене, словом :)

Оленці. Не знаю, з першого дня до тебе звикла. Ти щира і хороша. Дякую тобі :) І чекаємо літа)

Усті. Ти дуже цікава людина, справді. Оригінальна. З тобою круто проводити час, і ти творча - а це дууууууууже важливо! Дякую!!


Ну от, ніби все...

P.S. Успішного вивчення історії..))

БАЙДУЖЕ

Хм... сьогодні якось з*ясувала як можна визначити людей, яким на тебе не пофіг.
Чи людину.
Дякую.

А взагалі... Якщо людей не хвилюю я, то чому люди мають хвилювати мене? Байдуже... БАЙДУЖЕ тепер.
Чому всі брешуть? Чому не можете сказати в очі?! Чому?!
З завтрашнього дня роблю експеримент - говорю лише правду. Так, як є. Що я втрачаю? Довіру людей? Чи, можливо, можу їх чимось образити?
Ой, вибачте тоді наперед.
Але мені чомусь здається, що вам пофіг.
Навіть найближчі брешуть. Ой, недоговорюють.
Ваш вибір.
Як хочете.

Ще один день - і свобода!

20:20

В принципі, нормальна людина на моєму місці зараз сиділа б і зубрила уроки, яких в мене дофіга. Але я втомилась вже, ніколи раніше так не вчилась. Та й переживати втомилась. Досить. Будь що буде.
Хочеться піти кудись гуляти. Піднятися з крісла, відірватись від зошитів і екрану, в яких сиджу цілий день, і просто піти гуляти, забути про все. Але щось навіть не знаю, кому подзвонити, і хто в вівторок ввечері не скаже "середина тижня, і т.д." Не знаю.. Сама така інколи буваю.
Що поробиш. Таке життя. Такі люди.
Дивно так, в мене начебто багато знайомих, друзів, приятелів, яким можна зателефонувати, але коли хочу відпочити, кудись піти ПРОСТО погуляти, чомусь не знаю, кому телефонувати. Не знаю, з ким мені дійсно комфортно.
Мабуть, я якась не така...
Шкода.

P.S. Вітаю всіх вступників з початком ЗНО. Воно вже розпочалось, отже, швидко закінчиться.
Всім удачі!

Запитання

Гарний був день. Дійсно гарний. Дякую всім... особливо Солі) Дійсно дякую. Мені тебе не вистачало))

Ой, навіть і не знаю що написати, чесно кажучи. Я так змінилась за останній рік... А ще більше - за останній місяць. За цю весну.

Минула весна була не така... зовсім. Вона була така по дитячому світла й невимушена, щаслива...

А ця вже якась доросла, чи що... Змінилась я. Минув час... Але час не минає, минаємо ми.

Хочеться чогось нового. Багато-багато нових знайомств і почуттів, розваг... Не щастя, ні, це не те... Просто екстриму. 

Для чого? Щоб змінитися ще, щоб побороти більший страх, і щоб менші страхи стали незначними. Зараз я, наприклад, інколи боюсь про щось запитати. От дуже хочу, дуже цікаво, але боюсь. Не знаю реакції. А хочеться, щоб було байдуже...

Але не байдуже. Я ще не готова. На жаль... Поки. Чи вже.

Не знаю.

Словом, запитання рояться в голові... але поки там вони і залишаться. 

Психологія людини

Психологія... Обожнюю цю науку! Цікаво пізнавати себе й інших. Свою свідомість, підсвідомість, мислення...
Словом, все.
Поговорити хочу про мотивацію. Подруга останнім часом казала. що в неї зникла мотивація до дій. Як ж її повернути?.. Я почала міркувати над цим, бо питання й справді актуальне. Коли приходиш додому у дощовий день і тебе поглинає бажання закритись у кімнаті, заритись у теплу ковдру з чаєм, і забити на всі справи - що робити? Як з цим боротись, і як змусити себе до дій?
Все просто. Як я вже писала, все в нашому житті зводиться до одного - до людей. І найкращою мотивацією для людини - є інша людина. Це наче суперник, але не ворог. Досягнення цієї людини змушують нас прагнути більшого, й долати нові висоти!
Все просто. Звикніть до думки, що все в нашому житті надзвичайно просто. Лише коли нам нудно, ми вигадуємо ускладнення, так звані бар*єри на своєму шляху. Щоб цікавіше було.
Можливо, це й правильно... А може й ні. Хто його знає?.. Взагалі, мабуть, немає нічого правильного чи неправильного. Ці поняття вигадали ми самі. Все просто є. Воно таке, яке воно є. І яким зробили його ми.
От так от... філофствую тут трішки)
Словом, дякую тим людям, які дають нам мотивацію!
Дякую.

Ти вже вибач, що я така є. Точніше, вибач, що я є.

Так багато хочеться сказати, але не можу знайти слів. Чи, можливо, слухачів?..
Меланхолія. Смуток. Депресія... Ні, точно не депресія. Щось більше, сильніше. більш значне. Відбивається навколишня байдужість...
Відбивається моя втомленість. Моральна виснаженість. Нездійсненність мрій... Втрати, розчарування... Врешті я з цим все ж примирюсь. Може, й вже примирилась... А, можливо, не примирюсь ніколи.
Звідки ж мені знати?
Звідки ж мені знати, для чого я у своєю житті зустрічаю людей, які не бажають мене впукати у своє життя, чи яких відкидаю я?..
Звідки знати?
Звідки мені знати, у чому сенс життя? Звідки знати, про що писати, і для чого я взагалі це роблю?..
Звідки?
Звідки знати, хто мене любить, хто грає роль, а хто й справді цінує?..
Звідки знати, що я роблю правильно, а в чому йде помилка за помилкою?..
Звідки знати? Для чого знати? Для кого знати? Навіщо...
Вічні питання на які ніхто й ніколи не зможе дати відповіді. Правильної відповіді. Чому? Бо її не існує...

Ти вже вибач, що я така є. Точніше, вибач, що я є.
Для чого? - не дає мені спокою...

Вибач.

Почну з прохання. Як будь-якому автору, мені цікаво, чи хтось це читає. Також дуже цікаво - хто. Тому, будь ласка, хто прочитає саме це повідомлення - відпишіться в коментах. Буду вдячна.

Про що говоритиму? Останні два дні просто "витягую" з себе слова... Втомилась писати. Ступор. Знову...
Знаєте, я дуже люблю дізнаватися долі людей. З ким дружили, з ким - були заклятими ворогами... В творчості допомагає. Джерела, так сказати... Але я раптом зрозуміла, які все ж люди злі і жорстокі. Людей. яких ми колись обожнювали, дружили, можемо от так одразу взяти і зненавидіти. Чому ми такі? Я ж теж така...
Ми легко викреслюємо те, що колись було для нас всім. Зневажає тих, що протягом років приносили нам щастя, дарували підтримку...
Злі ми і жорстокі. Самі себе так знищимо... Хочеш комусь допомогти - тебе відкидають. Тобі боляче, але подумай, хіба ти так не робив?..
Робив. Все повертається. Але ми цього ніколи не змінимо. Не зможемо. Не захочемо. не надамо значення.

Не потрібно робити мені послугу.

Не потрібно робити мені послугу.

Не потрібно. не потрібно прикидатись, що вас цікавлять мої справи. Не потрібно вдавати, що вам не байдуже на моє життя та здоров*я. Не потрібно обіцяти, що потім зустрінемось чи здзвонимось, зараз просто нестача часу...
Не потрібно мені цього. У вас своє життя, у мене - своє. Я викреслюю людей, які нецікаві мені, і майже завжди спокійно покидаю життя тих, кому нецікава я. Але прикидатися не потрібно. Я не прикидаюсь, і цього ж вимагаю від інших. Ви не робите краще ні мені, ні собі. Я все розумію. Навіть якщо не розумію - вам хіба не байдуже?.. Обіцяю не страждати і не заливатися слізьми, якщо не почую більше вашого дзвінка, чи не дочекаюсь зустрічі. Переживу, повірте. Не люблю я брехні.

Тож не потрібно робити мені послугу. Переб*юсь, повірте.

Знову з вами))

Ура, блог відновлено, дякую улюбленому братові, і проклинаю свою пам*ять.

Про що сьогодні говоритиму? Навіть не знаю, стільки тем вже накопичилось в голові...
Розповім про те, що зараз хвилює мене найбільше. Точніше про те, чим я зараз живу.
Про "свою історію". Коли мене запитали, про що я пишу, я відповіла - про долю однієї людини. "Якої людини?" - це питання, чесно кажучи, трішки збило мене з пантелику. Але, як виявляється, мені потрібно було просто впорядкувати думки, розкласти по поличках, як то кажуть.
Отже, це історія жінки, яка втратила в своєму житті все, що може втратити людина. Але вона хоче поділитись своєю історією з іншими, щоб ті зрозуміли, що поки у них є хоч щось, заради чого варто жити - це і щастя! Важливо розуміти це і цінувати...
Вона не зрозуміла...

Написала досить мало, але поки усю свою "творчість" спрямовую в інше русло. Тому, вибачайте)
Рада, що я знову з вами)

Клас...)) перше місце.. не чекала))

Стомлена, але щаслива.
Сьогодні був другий мій найщасливіший день в житті. Поїхала на нагородження конкурсу... Боже, скільки нервів... я знала, що ввійшла в 9 переможців... але навіть не сподівалась, що я перша)) Дуже щаслива)
Погано вже пам*ятаю події... як назвали, як викликали, як вийшла, як давала інтерв*ю...
класно.
Літературний критик подарув мені книгу..) Викладач з ЛНУ ім. Франка з факультету філології недвозначно цікавився, куди я хочу поступати... З радіо дали свій мобільний, казали телефонувати...
Як у сні, чесне слово)
Я виграла. Це, мабуть, перша моя велика перемога. З 95 учасників - перше місце... Хоч у чомусь перша... ні, не так... Ось у чому перша) У творчості...
Я сьогодні сказала журналістці, що творчість - це те, заради чого я живу. Можливо, це швидше те, завдяки чому я живу?..
Словом, ось він - сенс життя. Знайшовся так випадково... і так швидко став очевидним, наче був зі мною з народження.
Сьогодні я щаслива*

"У мене рак"

Сьогодні дивилися цікавий фільм. Точніше серіал. Хоча, це неважливо...
Словом, до психолога прийшла клієнтка, молоденька дівчина, приємна, весела... Вона розповідала йому про свої проблеми. Але коли дійшла до головної, через яку, власне, й прийшла, то висловити її в голос дівчинка не змогла. Вона написала її на клаптику паперу і передала психологу.
"У мене рак"
Три слова, а стільки болю. Але головний біль, особливо для мене, був не рак, а фраза психолога, коли дівчинка пояснила йому, що не розповіла нікому про свою хворобу, бо не хоче, щоб хтось бився в істериці.
" А хто буде битися в істериці?" - запитав він. Вона мовчала.- "Мама, тато, може, брат?"..
Суть в тому, що в істериці ніхто б не бився. І ніхто б не кинувся з вікна, дізнавшись її діагноз. Небо б не рухнуло через хворобу однієї людини.
Її проблемою був не рак, а самотність.
Я чомусь зрозуміла, що опинись я на її місці, теж нікому б не розповіла. Не тому, що не хотіла б, щоб вони хвилювались, ні... Просто ніяких визначних змін не сталося б. Всім байдуже, як не крути. І мені байдуже... Такі вже ми, люди, є...
Важко, коли на запитання "хто для тебе найближча людина?" ти затинаєшся не тому, що обираєш хто саме, а тому, що не можеш згадати нікого.

Мені сьогодні сказали, що не можна впадати в депресію. Я й не впадаю... Це вже не депресія, це життя...

Сказала б, що не судилося, але я не вірю в долю...

А ви вірите, що мрії збуваються?
Всі, мабуть, хоч раз у житті загадували бажання, коли бачили, як падає зірка, коли бачили на годиннику "00:00", чи коли кидали у фонтан монетку...
Ви вірите, що ці бажання здійснюються? Чи ми навмисно загадуємо саме ті, які впевнені, що здійсняться? Ми хочемо вірити в дива, тому й створюємо для їх втілення "зручні умови"?
Я не знаю. І, до речі, навіть не хочу розгортати цю тему... Я лише хочу загадати бажання. Одне єдине...
Я знаю, що воно не здійсниться. Воно нереальне, неможливе... Так, як неможливий ідеал у світі. Ідеал будь-чого... Бо ідеалу не існує. Але я завжди його шукаю. У всьому і у всіх. І кожного разу розчаровуюсь... Але продовжую пошуки, щоб ще раз опустити руки...
Отже, бажання. Звичайно я не буду його озвучувати... Просто загадаю. І зазначу це тут. Все, що залежить від мене, я завжди досягаю. Будь-якою ціною, скільки б часу і сил це в мене не забрало - якщо я впевнена, що мені це потрібно, то я цього досягну. Але це бажання від мене не залежить.. На жаль. Ба більше, я знаю, що воно ніколи не здійсниться... Сказала б, що не судилося, але я не вірю в долю...
Для чого витрачати час на те, що і так не принесе нічого, окрім розчарування?.. А я не знаю. Щоб нудно не було, мабуть...
От не знаю. Чесно. Я сама себе не завжди розумію....

Сьогодні мене реально киданули люди, які колись були мені, в прямому розумінні рідними!

І не боляче.
Я раптом зрозуміла, чому останнім часом лізу у щось... не зовсім звичне для мене. Справа в тому, що я захворіла "пофігізмом". І мене це вже трішки дратує...
От сьогодні мене реально киданули люди, які колись були мені, в прямому розумінні рідними! А мені байдуже... Я була навіть рада. Чому? Чому?!
Я хочу щось відчувати! Я не відчуваю страху, переживання, образи, не сумую ні за ким, мені байдуже, якщо я з кимось посварилась і я зовсім не прагну помиритись! Я не відчуваю вже прив*язаності, дружби, кохання...
Байдуже. І це реально дратує. Тому я й читаю багато-багато книг, тому й дивлюсь фільми, які "мають сенс" і "змушують замислитись". Тому й шукаю музику, яка наповнює мене з середини...
Я "опустіла" морально... чи духовно. Не знаю...
Я знаю, чого я хочу. Але я також знаю, що це не реально. Я не можу нічого змінити, але пробую... Для чого?.. Не знаю. Можливо тому, що втрачати нічого. Або тому... що того чого я хочу і можу досягти, я вже досягла?..

прийшов час розваг і ніпрощонедумання та навсезабивання

Ой... останні дні такі насичені)
От обожнюю я людей, яким кажу " та ну нафіг, я нікуди не поїду. я не хочу. я до дому...", а вони ноль по фазі "через 10 хв ми виходимо"))
Соль, дякую)) я вже реально скучила... + нам треба серйозно поговорити... поясню, коли побачимось*
Після довгого депресняку прийшов час розваг і ніпрощонедумання та навсезабивання)))
нових знайомств, нового ритму, нового життя))

От люблю я ніч. Писати класно. Сподіваюсь, найближчим часом я закінчу "свою історію".
Окай.. всім гарного вечора) А я - писати*

Хм... натхнення повернулося... мабуть.

Я тебе ніколи не забуду.
Викарбуваний на серці шрам...
Я не викреслю, не зможу... Чудо.
Ти назавжди тут, я навічно - там.

Ти назавжди у рядках поезій,
я навічно у моїх думках...
Що ти? Нуль незадоволень чи претензій...
Просто факти. "Сухо" - як, буває,
                                    пишуть у книжках.


Я ніколи не забуду сміху.
Не навмисно, ні... Просто пам*ять - зла.
Вже ніщо не принесе потіху...
Може, ще маленька... Просто, ще жива.

НІЧОГО

Повертаюсь до меланхолії.
Словом, я настільки легко і просто останнім часом все змінювала і всіх відпускала, що раптом зрозуміла, що тепер мені страшно це зробити. Я боюсь відпустити те, що "гризе" мене вже більше року... Я боюсь, що тоді моє життя втратить сенс. Я боюсь...
Я не можу відпустити. Точніше не хочу. І це не дає мені нормально жити... Але без цього я втрачу сенс.
Замкнуте коло, так? Що робити? А нічого... Втомилась я думати. Вирішувати... Відключаюсь.
Не хочу вже ні літа, ні тепла... НІЧОГО.

P.S. рада, що повернула подругу дитинства. це для мене дійсно важливо...

Це дійсно наганяє на мене жах...

Писати буду, як це й не банально, про людей. А точніше, про наші спогади...
Дивно так, саме сьогодні подивилась "Эфект бабочки", і зрозуміла, що й сама часом забуваю своє дитинство. Забуваю ті події, які колись були для мене надважливими. Тих людей, які були найріднішими. Те життя, що я проживала кожного дня... Це страшно.
Нащодавно я відтворила в своїй пам'яті життя, яке було в мене 4 чи 5 років тому. Я знову почала спілкуватись з тими людьми, почала згадувати... Боже, скільки всього я згадала! Чому все це проявилось у моїй пам'яті тільки тепер? Чи воно завжди було там, на якійсь "запиленій полиці"?..
Не знаю. Але це дійсно наганяє на мене жах.
Я боюсь, що колись не згадаю свого життя тепер. Тобто, звичайно, я буду його пам'ятати... Але чи згадаю я те, що відчуваю зараз? Тих людей, яких люблю, ціную і поважаю саме ЗАРАЗ, у цей МОМЕНТ?
Звучить смішно? Можливо... Але років через 5 смішно не буде. Все буде по новому, інакше... Раніше я про це мріяла, таке собі "почати все з початку"... Думала, це круто... Але від себе не втечеш, скільки не починай. Все знову піде по колу... Перевірено.
Зараз я не хочу нічого змінювати. Я хочу зберегти тих людей, яких люблю саме ЗАРАЗ. Я хочу бути впевненою, що вони не покинуть мене, не через сварки чи т.д., а через час. Через те, що ми подорослішаємо, поступимо в університет, зустрінемо нових людей, розпочнемо те саме "нове життя"...
Я вже цього не хочу. Переросла, мабуть. А, можливо, просто щаслива саме зараз... І боюсь. Саме так, боюсь, адже, якщо ми все одно згодом забудемо... то який у цьому сенс? Який сенс у житті?..

Цикл "Для тебе"

Сьогодні така втомлена, що мозок не грузиться =/
Тому вирішила просто покидати свої вірші (писала їх осінню і зимою, зараз вже не пишу). В принципі, не дивно... писати вірші справжні, щирі, легкі для прочитання набагато важче, ніж прозу. Для цього потрібно, щоб хтось надихнув людину..
Словом, прошу - оцініть, будь ласка, прокоментуйте.. цікава ваша думка.
Це, такий собі, цикл моїх врішів, який я називаю "Для тебе"

Ти десь живеш - це гріє серце.
Кудись ідеш, чогось - смієшся.
Комусь всміхаєшся, цілуєш...

Щось відчуваєш, когось – любиш

Для тебе

Для тебе, для себе, для світу.
Любити, творити, страждати.
Кидати надії на вітер,
та сенсу життя не втрачати...

Всміхатися ранньому сонцю,
під дощем у дворі танцювати...
Радіти й морозу уранці,
на незгоди дрібні не зважати.

Відчувати: в душі щось жевріє...
Серце бється далеко стандарту.
В ньому житиме завжди надія.
В ньому - ти. Значить, жити ще варто...

Для світу я хочу творити!
Для себе - надій не втрачати...
Для тебе ж лиш хочу я жити!
Любити, творити, страждати..

Я нічого про тебе не знаю

Я нічого про тебе не знаю.

Ти про мене, скоріш за все, теж.

Лиш буває, що очі згадаю…

Все ж у пам’яті не збережеш.

Ще ім’я. Так, ім’я пам’ятаю!

Тільки ти, як звертатись, скажи…

І ні друзів, й сім’ї я не знаю…

Тільки голос. Його бережи…

Тільки усмішку – завжди щасливу.

І веселий, не награний сміх…

Я тебе не впізнала, на диво..

Лиш відчула той щастя потік.

Я про тебе не раз ще згадаю:

Ми  ж у мріях не маємо меж…

Я нічого про тебе не знаю.

Ти про мене, скоріш за все, теж.

Ти існуєш

Я знаю ти є, ти існуєш.
Ти знаєш, що десь живу я.
Яка ж це диявольська суміш:
сп*яніння кохання й вина.

В душі ще шкребеться сумління.
І відчай так рветься туди,
щоб врешті втоптати насіння
в якому є дух боротьби.

В якому є віра і спокій,
в якому тихенько спиш ти...
Немов у задумі глибокій
я завжди пірнаю туди...

Ти завжди зі мною, ти поряд.
У снах... Твої очі і сміх
те щастя, що навколо, творять...
Любов зберігає цей світ.

До болю в серці

Люби до болю в серці,

до вібрації душі.

І хто б туди не вдерся

на пам*ять залиши,

Наївні ті страждання,

надії, взяті десь з казок..

Дитяче те кохання,

його лякливий перший крок...

Ти усміхаєшся? Звичайно...

Для чого ж плакати? Ні-ні...

Ти завжди будеш, надзвичайно,

мені всміхатися в ві сні...

Ти завжди будеш жити в серці,

нехай в найдальшому кутку...

і на запиленій полиці...

Я не забуду. Я знайду.

Ім’я

Твоє ім*я назавжди в серці.
Його люблю і проклинаю...
Без запитань у душу вдерся.
"Для чого?" - Господа питаю.

Я вже втомилася від болю,
від сліз кривавих захлинатись...
Я серцю хочу дати волю,
я тут не можу залишатись!

Вже час для крапки у житті.
У існуванні, що без сенсу.
Не хочу плисти по ріці...
"на дно, на дно" - шепоче серце...

***

Немає з ким, для кого…

Той сенс життя, що є навколо,

Давно вже зник. Пропав, утік,

І полетів із вітром в поле.

І ті слова, що говорили,

Що їх писала та рука,

Тримаючи перо тремтіла

Від подиху твого злегка.

Від слова так душа раділа,

Цвіла коханням, тінню мрій.

Ти був усім. Та серце

Вже отверезіло…

  Ти вже не той.

Ти вже не мій.

…і все починається знову…

І все починається знову…

Самотньо, без тебе…

Не скажу я більше нічого,

Думки полетять мої в небо.

Й душа моя з ними, в блакить,

Замріяно в хмари полине…

Я й серце б віддала, на мить,

Аби лиш його ти покинув!

Я б очі блакитні свої

З пташками у вирій пустила.

Можливо, зустрілись б тобі…

Ми знову зустрілись б, можливо,

І серце забилося б знов!

Й та темная пляма у ньому…

Той біль, що лишила любов,

В тобі відіб’ється луною.

Це мине

Та усмішка, очі, постава,

Ім’я – таке ніжне й чуже.

На серці печатку поставив,

І тихо шепнув: «це мине».

Той крик, що як лезо рве душу,

Той сміх, що виходить наверх.

У голосі, в усмішці, в русі

Залишилась частка тебе.

Назавжди, на час, на годину,

Той погляд, що в душу запав,

В самотню вестиме пустиню…

Прошу тебе: зникни,  позбав…

Час вже час

Вже, мабуть, час усе забути.

Почати знову – час вже час…

Те почуття не повернути…

Ще хоч би раз, останній раз

В ті карі очі зазирнути.

«Прощай» - сказати – час вже час.