Я, схоже, не зовсім нормальна.

Ніч. Ще кілька днів назад я віддала б все за те, щоб виспатись. А зараз не хочу закривати очей... Чому? Бо завтра буде ще один день. Без мотивацій, без стимулу, без радості, без тебе.
Він буде проведений в оточенні чудових, цікавих людей. Але я не зможу оцінити їх присутності, як потрібно. Тому що мої думки літатимуть окремо.
Рік. Цілий рік, а може й більше, я загружувала себе різними справами, які мені, по суті, не потрібні. Забивала голову різними неіснуючими проблемами, хвилюванням, щоб відволіктись.
Спершу допомагало, навіть вдалось відчути радість. Потім минуло. Це наче ліки - спершу допомагає, але потім виникає звикання, і вони стають безсилі.
Тоді я знайшла інший вихід - розваги. Нові друзі, знайомі, різні кафе, розмови ні про що, і т.д. Спершу теж допомагало. Але не так довго.
Тепер сиджу у темній кімнаті о першій ночі, і думаю про те, на що пішов минулий рік. Не можу сказати, що він пройшов намарно, ні, досягнення були, і не малі. І в мені щось змінилось. Люди вони взагалі часто змінюються...
Але головне не змінилось. Я не змогла відпустити те, що мені не потрібно. Я завжди повертаюсь. Повертаюсь до того, що ненавиджу... Мабуть, роблю це підсвідомо, адже жодна нормальна людина, якій дано шанс почати все з чистого аркушу паперу, не повернеться в пекло, в якому жила!
Я, схоже, не зовсім нормальна.
Завжди всім стверджую, що щаслива, що вирвалась "звідти", хоч мало хто може зрозуміти, що саме я маю на увазі. На жаль, почати все з початку неможливо. Себе з початку не створиш. Спогади залишаться, та й люди з "минулого" нікуди не зникнуть..
А інколи й не хочеш щоб вони зникали.
Інколи тільки й мрієш побачите те обличчя у натовпі, зіштовхнутись у трамваї, чи просто почути той голос...
Це нормально доки "інколи" не перетвориться в "завжди".

Заплуталась я. Наче літо вже - роби що хочеш, відпочивай, розважайся. А мене на філософію потягнуло.

Отаке то. Вночі завжди пишеться легше... Чи може, я просто врешті написала про те, про що хотіла написати?..