Це дійсно наганяє на мене жах...

Писати буду, як це й не банально, про людей. А точніше, про наші спогади...
Дивно так, саме сьогодні подивилась "Эфект бабочки", і зрозуміла, що й сама часом забуваю своє дитинство. Забуваю ті події, які колись були для мене надважливими. Тих людей, які були найріднішими. Те життя, що я проживала кожного дня... Це страшно.
Нащодавно я відтворила в своїй пам'яті життя, яке було в мене 4 чи 5 років тому. Я знову почала спілкуватись з тими людьми, почала згадувати... Боже, скільки всього я згадала! Чому все це проявилось у моїй пам'яті тільки тепер? Чи воно завжди було там, на якійсь "запиленій полиці"?..
Не знаю. Але це дійсно наганяє на мене жах.
Я боюсь, що колись не згадаю свого життя тепер. Тобто, звичайно, я буду його пам'ятати... Але чи згадаю я те, що відчуваю зараз? Тих людей, яких люблю, ціную і поважаю саме ЗАРАЗ, у цей МОМЕНТ?
Звучить смішно? Можливо... Але років через 5 смішно не буде. Все буде по новому, інакше... Раніше я про це мріяла, таке собі "почати все з початку"... Думала, це круто... Але від себе не втечеш, скільки не починай. Все знову піде по колу... Перевірено.
Зараз я не хочу нічого змінювати. Я хочу зберегти тих людей, яких люблю саме ЗАРАЗ. Я хочу бути впевненою, що вони не покинуть мене, не через сварки чи т.д., а через час. Через те, що ми подорослішаємо, поступимо в університет, зустрінемо нових людей, розпочнемо те саме "нове життя"...
Я вже цього не хочу. Переросла, мабуть. А, можливо, просто щаслива саме зараз... І боюсь. Саме так, боюсь, адже, якщо ми все одно згодом забудемо... то який у цьому сенс? Який сенс у житті?..