"У мене рак"

Сьогодні дивилися цікавий фільм. Точніше серіал. Хоча, це неважливо...
Словом, до психолога прийшла клієнтка, молоденька дівчина, приємна, весела... Вона розповідала йому про свої проблеми. Але коли дійшла до головної, через яку, власне, й прийшла, то висловити її в голос дівчинка не змогла. Вона написала її на клаптику паперу і передала психологу.
"У мене рак"
Три слова, а стільки болю. Але головний біль, особливо для мене, був не рак, а фраза психолога, коли дівчинка пояснила йому, що не розповіла нікому про свою хворобу, бо не хоче, щоб хтось бився в істериці.
" А хто буде битися в істериці?" - запитав він. Вона мовчала.- "Мама, тато, може, брат?"..
Суть в тому, що в істериці ніхто б не бився. І ніхто б не кинувся з вікна, дізнавшись її діагноз. Небо б не рухнуло через хворобу однієї людини.
Її проблемою був не рак, а самотність.
Я чомусь зрозуміла, що опинись я на її місці, теж нікому б не розповіла. Не тому, що не хотіла б, щоб вони хвилювались, ні... Просто ніяких визначних змін не сталося б. Всім байдуже, як не крути. І мені байдуже... Такі вже ми, люди, є...
Важко, коли на запитання "хто для тебе найближча людина?" ти затинаєшся не тому, що обираєш хто саме, а тому, що не можеш згадати нікого.

Мені сьогодні сказали, що не можна впадати в депресію. Я й не впадаю... Це вже не депресія, це життя...