"Стихія"

Надихнуло те, що вчора було в Ходорові. Не знаю, чи хтось в курсі... Було не те що страшно, просто незвично. Дуже незвично.

                                             Стихія

«… я ніколи ще не бачив нічого подібного. І ніколи не думав, що все закінчиться саме так. Я завжди казав, що не доживу до старості, але не думав, що настільки не доживу.

Я розумію, що шансів, що ви побачите цю записку надзвичайно мало, але я чомусь вірю, що це можливо. Просто знайте, що в цей час я думав про вас.

Зараз мушу йти назад, до них, натягувати усмішку і знову всіх втішати. Інакше ми загинемо завчасно.

Я люблю вас.»

Я відклав ручку, відкинувся на спинку крісла і закрив руками обличчя. Чому все так? Чому я не передбачив цього? Дурнувате, звісно, питання. Звичайно, тому, що я не екстрасенс, чи щось в цьому роді. Я звичайний двадцятирічний хлопець, студент, який вирішив відпочити з друзями на вихідних, на дачі. На дачі, яка знаходиться далеко за містом.

За вікном роздався черговий грім. У кімнаті, в якій я сидів, було майже повністю темно, незважаючи на те, що зараз десь четверта година дня. Хоча, я не можу сказати напевно, тому що ми вимкнули усі електронні прилади ще кілька днів тому, коли все тільки починалось.

Я дмухнув, щоб загасити свічку, завдяки якій писав. Зітхнув. Зібрався з силами, натягнув усмішку, і пішов униз, на перший поверх. Артур, мій найкращий друг з дитинства, нервово курив сигарету, дивлячись у вікно. Там лило як з відра. Він ніколи нічого не боявся, але зараз був переляканий до смерті. Не через себе, - через рідних. Я чудово знав, що вдома на нього чекає мати з двома десятирічними дітьми, його сестрами, які обожнюють його і живуть заради нього. І він, і я, і всі решта у цій кімнаті чудово розуміли, що вони без нього пропадуть.

Я це знав. Але не можна було давати йому розкиснути.

Аня, дівчинка, з якою я десять років просидів за однією партою, нерухомо стояла, опершись на стіну, і дивлячись кудись відсутнім поглядом. Вдома її чекав однорічний син. Я впевнений, що вона зараз думає про нього. Так само я впевнений, що зараз вона віддала б все на світі, аби опинитися поряд з ним.

Женя був наймолодшим з нас усіх, йому лише місяць тому виповнилось вісімнадцять. Шибайголова, завжди веселий, душа компанії зараз він сидів на дивані з переляканими очима, і нервово стискав кулаки.  Саме його вступ в університет ми й приїхали сюди відсвяткувати.

Але він не винен.

Ксеня здавалася найспокійнішою з усіх. На відміну від Ані, яка була білявкою, у неї були довгі чорні кучері, зараз зібрані у неакуратний хвостик. Це я вмовив її приїхати. Останнім часом у неї все не клеїлось, я хотів, щоб вона розвіялась. Тут винен я.

Ось, в принципі, й уся картина. Я лише забув додати, що все це супроводжувалось жахливою зливою, що не припинялась уже кілька днів. Ми майже втратили лік часу, бо темно тепер було завжди. Іноді починались напади граду, іноді – грому. Я ніколи не боявся грози, не боюсь і зараз. Але паніка, що оточує мене останні кілька днів, надзвичайно давила на психіку.

Почався град. Сильний. Ледь не пробив вікно, і Артур швидко відступив від нього. Аня скрикнула.

- Спокійно. – сказав я. – Це лише град. Він падає вже не вперше.

- Спокійно?! – істеричним тоном перепитала Аня. – Як можна бути спокійним, якщо ЦЕ – вона вказала пальцем на вікно. – не припиняється?! А якщо воно не припиниться?!

- Припиниться. Я впевнений.

- Ти також був впевнений, що ми чудово проведемо тут час. – безбарвним голосом, навіть не глянувши на мене, сказав Артур. – А зараз ми навіть не може зателефонувати рідним, і дізнатися, як вони.

- Можливо, там грози немає…

- Можливо, саме так, можливо. – наголосив Женя. – А якщо ні? Якщо там ще гірше, ніж тут, якщо це взагалі реально? Що тоді? Сподіватись, що можливо, з ними все гаразд?!

- Нам більше нічого не залишається. – тільки й відповів я.

Тиша. Грім.

Раптом те, що відбувалося, нагадало мені кадри з якогось старого фільму: стара, напівтемна кімната, перелякані люди, надворі – гроза. Але це була не просто гроза, це була справжня злива. Справжній буревій. Я такого ніколи раніше не бачив. Ніколи.

- Якщо з моїм сином щось трапиться… - крізь сльози почала Анна. – якщо з ним хоч щось…

- Якщо щось трапиться з нами, то що трапилось з ним, ти вже не дізнаєшся! – розлютився Женя. «Дитяча істерика» - подумав я. – Давайте думати, як звідси вибратись!

- Не смій так говорити! – почала Аня.

- Ми взагалі тут через тебе. Через твій вступ, який оплатили тобі батьки, про яких ти зараз не думаєш. А думаєш лише про себе. – процідив крізь зуби Артур.

- Через мене? – скрикнув Женя. – Це була не моя ідея. І не моя провина. Це все ВІН. – і малий вказав пальцем на мене.

- Замовкніть вже! – раптом не витримала Ксеня, яка мовчала весь попередній час. – Ми приїхали сюди разом, нас ніхто не змушував. Ми багато разів довіряли один одному, багато разів розчаровувались та робили помилки, але чомусь ми досі разом. Я не вірю в долю, але зараз впевнена, що якщо це з нами сталось, отже, так мало бути. Нам не допоможе, якщо зараз ми всі пересваримось і зненавидимо один одного.

Я хресна мама твого сина, Аню. Думаєш, я не хвилююсь за нього? Чи нам всім байдуже на його долю? Всі, хто присутні тут, у цій кімнаті, люблять його більше, мабуть, за решту його родини. Артур, чи не ми гралися і доглядали за твоїми сестрами, коли твоя мама хворіла, а ти був на навчанні? Не тому, що були змушені, а тому, що хотіли допомогти, бо любимо їх. І тебе. Женя, а тебе ми не підтримували, коли ти ледь не провалив екзамени, коли не міг зосередитися на навчанні, коли потрапляв у погані компанії? Ми завжди були поряд. Чому? Тому що ми любимо тебе.

Я знаю, що стільки ж усього ви зробили й для нас, - вона вказала рукою на мене. – І я вам теж вдячна. Просто вдумайтесь на хвилинку, ми тут, в оточенні більш ніж рідних людей. Ми тут в оточенні любові. Тож чи так погано це, як ми собі уявляємо?..

Всі мовчали. В очах у всіх читалося вибачення, але вголос ніхто нічого не сказав. Для більш ніж рідних людей це лишнє.

Я підійшов і обійняв Ксеню, тим самим дякуючи їй без слів. Так ми і залишились стояти. Стояти, і чекати кінця, яким би він не був.