Занадто багато тебе.

Людину неможливо забути.
Неможливо.
Я , мабуть, завжди підсвідомо це розуміла, але не хотіла сприймати, не хотіла вірити. Як це - неможливо?!
Невже так буде завжди? Занадто багато усього вже було, занадто багато завжди нагадуватиме нам про минуле... Занадто багато тебе.
Спершу було страшно. Але згодом... Хіба погано, що ми пам*ятаємо? Хіба погано, що любили, чи любимо? Хіба погано, що відчуваємо?..
Можливо і погано... Тому що у нас всередині, при згадці про минуле, чи "забуте", завжди буде з*являтися неприємне почуття. Ностальгія називається.
Але ж ми переживемо. Ми зможемо.
Ми... знову кажу - "ми". До "я" ще не звикла.
Ще це схоже на саморуйнування. Яке потроху, по краплинці поглинає нас у депресію... Але потім це пройде. Пройде, щоб повернутися знову.
Занадто багато зроблено такого, що завжди нагадуватиме мені "минуле".

Думаю, років через десять, я все одно згадаю тебе. Може, й імені не згадаю, але пам*ятатиму, що відчувала... Якщо ви замітили, то погані почуття дуже рідко зберігаються у пам*яті, на відміну від хороших.
Тому, не так це вже й погано. Просто сумно трішки.