Надихнуло те, що вчора було в Ходорові. Не знаю, чи хтось в курсі... Було не те що страшно, просто незвично. Дуже незвично.
Стихія
«… я ніколи ще не бачив нічого подібного. І ніколи не
думав, що все закінчиться саме так. Я завжди казав, що не доживу до старості,
але не думав, що настільки не доживу.
Я розумію, що шансів, що ви побачите цю записку
надзвичайно мало, але я чомусь вірю, що це можливо. Просто знайте, що в цей час
я думав про вас.
Зараз мушу йти назад, до них, натягувати усмішку і знову
всіх втішати. Інакше ми загинемо завчасно.
Я люблю вас.»
Я відклав ручку, відкинувся на спинку крісла і закрив
руками обличчя. Чому все так? Чому я не передбачив цього? Дурнувате, звісно,
питання. Звичайно, тому, що я не екстрасенс, чи щось в цьому роді. Я звичайний
двадцятирічний хлопець, студент, який вирішив відпочити з друзями на вихідних,
на дачі. На дачі, яка знаходиться далеко за містом.
За вікном роздався черговий грім. У кімнаті, в якій я
сидів, було майже повністю темно, незважаючи на те, що зараз десь четверта
година дня. Хоча, я не можу сказати напевно, тому що ми вимкнули усі електронні
прилади ще кілька днів тому, коли все тільки починалось.
Я дмухнув, щоб загасити свічку, завдяки якій писав.
Зітхнув. Зібрався з силами, натягнув усмішку, і пішов униз, на перший поверх.
Артур, мій найкращий друг з дитинства, нервово курив сигарету, дивлячись у
вікно. Там лило як з відра. Він ніколи нічого не боявся, але зараз був
переляканий до смерті. Не через себе, - через рідних. Я чудово знав, що вдома
на нього чекає мати з двома десятирічними дітьми, його сестрами, які обожнюють
його і живуть заради нього. І він, і я, і всі решта у цій кімнаті чудово розуміли,
що вони без нього пропадуть.
Я це знав. Але не можна було давати йому розкиснути.
Аня, дівчинка, з якою я десять років просидів за однією
партою, нерухомо стояла, опершись на стіну, і дивлячись кудись відсутнім
поглядом. Вдома її чекав однорічний син. Я впевнений, що вона зараз думає про
нього. Так само я впевнений, що зараз вона віддала б все на світі, аби
опинитися поряд з ним.
Женя був наймолодшим з нас усіх, йому лише місяць тому
виповнилось вісімнадцять. Шибайголова, завжди веселий, душа компанії зараз він сидів
на дивані з переляканими очима, і нервово стискав кулаки. Саме його вступ в університет ми й приїхали
сюди відсвяткувати.
Але він не винен.
Ксеня здавалася найспокійнішою з усіх. На відміну від
Ані, яка була білявкою, у неї були довгі чорні кучері, зараз зібрані у
неакуратний хвостик. Це я вмовив її приїхати. Останнім часом у неї все не клеїлось,
я хотів, щоб вона розвіялась. Тут винен я.
Ось, в принципі, й уся картина. Я лише забув додати, що
все це супроводжувалось жахливою зливою, що не припинялась уже кілька днів. Ми
майже втратили лік часу, бо темно тепер було завжди. Іноді починались напади
граду, іноді – грому. Я ніколи не боявся грози, не боюсь і зараз. Але паніка,
що оточує мене останні кілька днів, надзвичайно давила на психіку.
Почався град. Сильний. Ледь не пробив вікно, і Артур
швидко відступив від нього. Аня скрикнула.
- Спокійно. – сказав я. – Це лише град. Він падає вже не
вперше.
- Спокійно?! – істеричним тоном перепитала Аня. – Як можна
бути спокійним, якщо ЦЕ – вона вказала пальцем на вікно. – не припиняється?! А
якщо воно не припиниться?!
- Припиниться. Я впевнений.
- Ти також був впевнений, що ми чудово проведемо тут час.
– безбарвним голосом, навіть не глянувши на мене, сказав Артур. – А зараз ми навіть
не може зателефонувати рідним, і дізнатися, як вони.
- Можливо, там грози немає…
- Можливо, саме так, можливо.
– наголосив Женя. – А якщо ні? Якщо там ще гірше, ніж тут, якщо це взагалі
реально? Що тоді? Сподіватись, що можливо,
з ними все гаразд?!
- Нам більше нічого не залишається. – тільки й відповів
я.
Тиша. Грім.
Раптом те, що відбувалося, нагадало мені кадри з якогось
старого фільму: стара, напівтемна кімната, перелякані люди, надворі – гроза.
Але це була не просто гроза, це була справжня злива. Справжній буревій. Я
такого ніколи раніше не бачив. Ніколи.
- Якщо з моїм сином щось трапиться… - крізь сльози почала
Анна. – якщо з ним хоч щось…
- Якщо щось трапиться з нами, то що трапилось з ним, ти
вже не дізнаєшся! – розлютився Женя. «Дитяча істерика» - подумав я. – Давайте думати,
як звідси вибратись!
- Не смій так говорити! – почала Аня.
- Ми взагалі тут через тебе. Через твій вступ, який
оплатили тобі батьки, про яких ти зараз не думаєш. А думаєш лише про себе. –
процідив крізь зуби Артур.
- Через мене? – скрикнув Женя. – Це була не моя ідея. І
не моя провина. Це все ВІН. – і малий вказав пальцем на мене.
- Замовкніть вже! – раптом не витримала Ксеня, яка
мовчала весь попередній час. – Ми приїхали сюди разом, нас ніхто не змушував.
Ми багато разів довіряли один одному, багато разів розчаровувались та робили
помилки, але чомусь ми досі разом. Я не вірю в долю, але зараз впевнена, що
якщо це з нами сталось, отже, так мало бути. Нам не допоможе, якщо зараз ми всі
пересваримось і зненавидимо один одного.
Я хресна мама твого сина, Аню. Думаєш, я не хвилююсь за
нього? Чи нам всім байдуже на його долю? Всі, хто присутні тут, у цій кімнаті,
люблять його більше, мабуть, за решту його родини. Артур, чи не ми гралися і
доглядали за твоїми сестрами, коли твоя мама хворіла, а ти був на навчанні? Не
тому, що були змушені, а тому, що хотіли допомогти, бо любимо їх. І тебе. Женя,
а тебе ми не підтримували, коли ти ледь не провалив екзамени, коли не міг зосередитися
на навчанні, коли потрапляв у погані компанії? Ми завжди були поряд. Чому? Тому
що ми любимо тебе.
Я знаю, що стільки ж усього ви зробили й для нас, - вона
вказала рукою на мене. – І я вам теж вдячна. Просто вдумайтесь на хвилинку, ми
тут, в оточенні більш ніж рідних людей. Ми тут в оточенні любові. Тож чи так
погано це, як ми собі уявляємо?..
Всі мовчали. В очах у всіх читалося вибачення, але вголос
ніхто нічого не сказав. Для більш ніж рідних людей це лишнє.
Я підійшов і обійняв Ксеню, тим самим дякуючи їй без
слів. Так ми і залишились стояти. Стояти, і чекати кінця, яким би він не був.
.jpg)
