Сьогодні вже останній дзвоник. Щоправда, лише в нашій гімназії, у решти шкіл - завтра. Так, я вже можу назвати її "нашою".
Я не можу сказати, що гімназія стала для мене домом, що й, мабуть, неможливо з моїм характером. Але вона багато чого для мене значить.
Зараз згадую перший дзвоник: з ким першим познайомилась, як дізналась, що в класі ще дві пари близнюків... а ми єдині двійнята хлопчик і дівчинка в школі :) Як змінювались стосунки з однокласниками, з вчителями... Як змінювалось все.
Але згодом звикла. Звикла, що не можна нікому позичати ручку, бо вона не повернеться, але всі все одно один одному позичають, хоч чудово це знають; як всі, незважаючи на стосунки один між одним, допомагають і підтримують через невдачі в навчанні; як всі дружньо "пишуть" кр з математики; як всі бояться тематичних з біології, хоч всі завжди зубрять її, але все одно обожнюють ці уроки; як всі панічно видалялись з групи, але все одно продовжували заходити туди щогодини, щоб перевірити чи не з*явилось щось нове; тільки в нас вчителі, побачивши меми на себе не псіхують, а пропонують свої варіанти; тільки в нас всі запізнюються на перший урок в четвер, хоч чудово знають, що це хімія, і запізнення рівноцінне смерті; звикла, що коли комусь дають догану, то замість істерики, чуємо "ура, в мене перша догана!", і замість того, щоб його заспокоювати, всі вітають; звикла, що коли хтось йде до медсестри по довідку, то по дорозі назад сам переконується, що він дійсно хворий :) ..; звикла, що коли стоїш біля кабінету з біології з зошитом, бо збираєшся здавати тематичну, тебе всі "благословляють" і перехрещуюються, хоч чудово знають, що всі все здадуть...)
Багато до чого звикла. Багато до кого. І, чесно кажучи, я рада, що я тут. І вже зараз розумію, що буду сумувати за гімназією... На останньому дзвонику я не була. По-перше, бо в мене така традиція, я не ходжу на останні дзвоники. А по-друге - через травмовану ногу =/
Але не думаю, що я щось втратила. Рік то я прожила. Не пережила, а прожила. І я дійсно рада) Дякую вам, 10-Б!
Я не можу сказати, що гімназія стала для мене домом, що й, мабуть, неможливо з моїм характером. Але вона багато чого для мене значить.
Зараз згадую перший дзвоник: з ким першим познайомилась, як дізналась, що в класі ще дві пари близнюків... а ми єдині двійнята хлопчик і дівчинка в школі :) Як змінювались стосунки з однокласниками, з вчителями... Як змінювалось все.
Але згодом звикла. Звикла, що не можна нікому позичати ручку, бо вона не повернеться, але всі все одно один одному позичають, хоч чудово це знають; як всі, незважаючи на стосунки один між одним, допомагають і підтримують через невдачі в навчанні; як всі дружньо "пишуть" кр з математики; як всі бояться тематичних з біології, хоч всі завжди зубрять її, але все одно обожнюють ці уроки; як всі панічно видалялись з групи, але все одно продовжували заходити туди щогодини, щоб перевірити чи не з*явилось щось нове; тільки в нас вчителі, побачивши меми на себе не псіхують, а пропонують свої варіанти; тільки в нас всі запізнюються на перший урок в четвер, хоч чудово знають, що це хімія, і запізнення рівноцінне смерті; звикла, що коли комусь дають догану, то замість істерики, чуємо "ура, в мене перша догана!", і замість того, щоб його заспокоювати, всі вітають; звикла, що коли хтось йде до медсестри по довідку, то по дорозі назад сам переконується, що він дійсно хворий :) ..; звикла, що коли стоїш біля кабінету з біології з зошитом, бо збираєшся здавати тематичну, тебе всі "благословляють" і перехрещуюються, хоч чудово знають, що всі все здадуть...)
Багато до чого звикла. Багато до кого. І, чесно кажучи, я рада, що я тут. І вже зараз розумію, що буду сумувати за гімназією... На останньому дзвонику я не була. По-перше, бо в мене така традиція, я не ходжу на останні дзвоники. А по-друге - через травмовану ногу =/
Але не думаю, що я щось втратила. Рік то я прожила. Не пережила, а прожила. І я дійсно рада) Дякую вам, 10-Б!
Комментариев нет:
Отправить комментарий