Сьогодні мене реально киданули люди, які колись були мені, в прямому розумінні рідними!

І не боляче.
Я раптом зрозуміла, чому останнім часом лізу у щось... не зовсім звичне для мене. Справа в тому, що я захворіла "пофігізмом". І мене це вже трішки дратує...
От сьогодні мене реально киданули люди, які колись були мені, в прямому розумінні рідними! А мені байдуже... Я була навіть рада. Чому? Чому?!
Я хочу щось відчувати! Я не відчуваю страху, переживання, образи, не сумую ні за ким, мені байдуже, якщо я з кимось посварилась і я зовсім не прагну помиритись! Я не відчуваю вже прив*язаності, дружби, кохання...
Байдуже. І це реально дратує. Тому я й читаю багато-багато книг, тому й дивлюсь фільми, які "мають сенс" і "змушують замислитись". Тому й шукаю музику, яка наповнює мене з середини...
Я "опустіла" морально... чи духовно. Не знаю...
Я знаю, чого я хочу. Але я також знаю, що це не реально. Я не можу нічого змінити, але пробую... Для чого?.. Не знаю. Можливо тому, що втрачати нічого. Або тому... що того чого я хочу і можу досягти, я вже досягла?..