Ми відбуваємо будні, щоб потім боятись смерті.

От накипіло так, що хочеться виговоритися. Чи "виписатись" у моєму випадку. Ага, виговоритись, на жаль чи на щастя, немає кому.

Чому на щастя? Ну, мабуть, тому, що якщо я нікому не довіряю, то мене ніхто не зрадить.

Отже, про що хочу поговорити. Хм... Зараз читаю дуже цікаву книгу Дяченків "Пандем". Там писало, що бувають люди двох типів: людина монологу і людина діалогу. От я, скоріш за все, відношусь до перших. Розмовляю сама з собою, і часто просто не потребую відповідей на запитання. Або ж, знаходжу їх сама...

Сама, сама, сама... завжди сама. Цей світ переповнений і водночас просто пустий. Я відчуваю себе зайвою, не з цього часу, не з цих людей, не з цього місця... Просто не звідси. Я не можу знайти свого місця тут, хоч давно вже знайшла себе. Я знаю, чого хочу, але водночас розумію, що це нереально ТУТ, де люди самі створили собі проблеми, умови, в яких вони не хочуть жити... Ми витрачаємо життя на те, що не приносить нам ні краплі радості чи задоволення. Ми прокидаємось зранку з думкою "пережити"... Ми відбуваємо будні, щоб потім боятись смерті.

Ми самі завели себе у глухий кут. Ми самі винні у всьому, і самі ж звинувачуємо всіх. Час щось змінювати, люди!.. Але як? Хто? Де? Коли? ЩОБ МИ ТА Й ЩОСЬ ЗМІНИЛИ? СВІТ ЩО, НАЛЕЖИТЬ НАМ?..

Ні... звичайно... існуймо так, як існували до того. Людина, кажете, найрозумніша істота на Землі?.. Мені тоді страшно подумати, хто може бути примітивнішим...