The end.

Мда... мабуть реально вже вік.
Почала замислюватись про те, чого не встигла, чого не зробила, і чого зробити вже НЕ встигну... Так образливо... Боляче... і злюсь сама на себе.
Як би я хотіла зараз повернутись у дитячий вік, рік назад, чи хоча б до вчорашнього дня, щоб щось змінити.
Мені 16, а скільки жахливих помилок я вже наробила! Не дивно, що пишу тепер...
Окрім історії, над якою зараз працюю, пробувала писати дещо більш-менш біографічне... спершу була впевнена, що саме ця книга стане чимось класним.. але тепер розумію - я НІКОЛИ не дозволю її комусь прочитати.
І викинути шкода...
От що означають слова Оскара Вайльда про те, що мистецтво не приносить користі...

Навчання закінчується... всі позакласні заняття теж... Я залишаюсь на самоті зі своїми роздумами, проблемами... Хочу загрузити себе, щоб не думати про... Не думати. Але нема вже й чим загружати. Здавалося б - живи, відпочивай і радій! Але ж це я...

І зателефонувати немає кому. І розповісти, поділитися... Чи попросити поради. Мабуть тому, що ніяка порада не допоможе. Просто нема чого радити. Все одно ж не послухаю...

От така я меленхолійна, самотня і багато чого втративша істота.
The end.