Пісні

А в вас теж так? Пісні асоціюються з періодом у житті?
Зараз переслуховую треки і відчуваю те, що відчувала в певний час свого життя, особливо за останній рік.
Стільки всього в них. Стільки всіх.
Не буду багато писати. Послухайте просто.
Ці пісні такі різні. З таких різних моментів. З таких різних життів.

Помилки. Час.

Ми так часто робимо помилки. Навіть не замислюємось над цим. Замислюємось лише тоді, коли ці помилки вже потрібно виправляти. Але інколи вже пізно...
Давайте спробуємо їх не робити, а не вчитися їх виправляти? Це ж лишнє...
Стільки речей іноді залежить від наших дій, на які ми не звертаємо уваги, не надаємо значення...
Стільки людей перестають бути коханими, стільки речей втрачають свою цінність, стільки подій розчиняються у пам*яті...
Стільки всього зараз даремно займає нашу свідомість. Скільки часу ми витрачаємо на непотрібні нам дії...
Час. Страшна це річ. Він ж не лікує, а лише заліковує. Стирає образи обличчя дорогої нам людини,  стирає з пам*яті найщасливіші моменти... Стирає колишніх нас.
Бережіть момент - його в нас ніхто не забере! Не треба боятися! Робіть, що хочете робити, живіть - як хочете жити!..

Якось так... Сама не до кінця вірю. Але хотілося б жити за вище зазначеним. 

Занадто багато тебе.

Людину неможливо забути.
Неможливо.
Я , мабуть, завжди підсвідомо це розуміла, але не хотіла сприймати, не хотіла вірити. Як це - неможливо?!
Невже так буде завжди? Занадто багато усього вже було, занадто багато завжди нагадуватиме нам про минуле... Занадто багато тебе.
Спершу було страшно. Але згодом... Хіба погано, що ми пам*ятаємо? Хіба погано, що любили, чи любимо? Хіба погано, що відчуваємо?..
Можливо і погано... Тому що у нас всередині, при згадці про минуле, чи "забуте", завжди буде з*являтися неприємне почуття. Ностальгія називається.
Але ж ми переживемо. Ми зможемо.
Ми... знову кажу - "ми". До "я" ще не звикла.
Ще це схоже на саморуйнування. Яке потроху, по краплинці поглинає нас у депресію... Але потім це пройде. Пройде, щоб повернутися знову.
Занадто багато зроблено такого, що завжди нагадуватиме мені "минуле".

Думаю, років через десять, я все одно згадаю тебе. Може, й імені не згадаю, але пам*ятатиму, що відчувала... Якщо ви замітили, то погані почуття дуже рідко зберігаються у пам*яті, на відміну від хороших.
Тому, не так це вже й погано. Просто сумно трішки.

Теж так хочу.

Я собі так подумала, класно, мабуть, людям, які лежать в комі. Ні про що не думають, нічого не чують, нікого не люблять, ні про що не хвилюються.

А коли прокидаються - через рік, два, десять - все змінюється. Всі раді їх бачити. Всі їх люблять більше, ніж до того, як вони впали в кому. Проблеми вирішились без їх участі. Вже ніхто їх не ненавидить, бо просто не бачить у цьому сенсу.

Щасливі, що не кажи. Аж заздрість розпирає. Теж так хочу. Був би рай. Найкращий відпочинок.

Кожен на цій Землі один

Сьогодні коротко і лаконічно.

Просто кілька правил життя.
1) Всі брешуть.
2) Всі змінюються. Докорінно.
3) Всім байдуже на тебе, твої успіхи чи пробеми.

Так і живемо. Нас більше шести мільярдів, але кожен на цій Землі один.

не кохаю, не ціную, не радію, не сумую.

Чесно кажучи, я зараз така зла, як ніколи. Не втомлена, не знервована, просто зла.
Чому? НЕ ЗНАЮ. Вдома день просиділа - як діагноз. вже не можу. Вже на все все одно. Завтра йду бігати, робити розтяжки, гуляти, спілкуватись, мало спати, щось робити.
Мене вже нічого не болить, крім почуття "непотрібності". А фізичний біль навіть допомагає зняти моральний. Завтра випробую...
В принципі, осінню, коли в мене був надзвичайно важкий період в житті, я просто йшла бігати, поки не починало пекти в легенях... Допомагало. Завтра зроблю те саме. Можливо, допоможе...
Що я, врешті-решт, втрачаю?.. Та нічого. І нікого. Що, чи кого я можу втратити, якщо не кохаю, не ціную, не радію, не сумую?..
От-от. Нічого. Тому, спробуймо зробити життя цікавішим. Хай і таким способом.
Аж полегшало... чесно.

10-Б

Сьогодні вже останній дзвоник. Щоправда, лише в нашій гімназії, у решти шкіл - завтра. Так, я вже можу назвати її "нашою".

Я не можу сказати, що гімназія стала для мене домом, що й, мабуть, неможливо з моїм характером. Але вона багато чого для мене значить.

Зараз згадую перший дзвоник: з ким першим познайомилась, як дізналась, що в класі ще дві пари близнюків... а ми єдині двійнята хлопчик і дівчинка в школі :) Як змінювались стосунки з однокласниками, з вчителями... Як змінювалось все.

Але згодом звикла. Звикла, що не можна нікому позичати ручку, бо вона не повернеться, але всі все одно один одному позичають, хоч чудово це знають; як всі, незважаючи на стосунки один між одним, допомагають і підтримують через невдачі в навчанні; як всі дружньо "пишуть" кр з математики; як всі бояться тематичних з біології, хоч всі завжди зубрять її, але все одно обожнюють ці уроки; як всі панічно видалялись з групи, але все одно продовжували заходити туди щогодини, щоб перевірити чи не з*явилось щось нове; тільки в нас вчителі, побачивши меми на себе не псіхують, а пропонують свої варіанти; тільки в нас всі запізнюються на перший урок в четвер, хоч чудово знають, що це хімія, і запізнення рівноцінне смерті; звикла, що коли комусь дають догану, то замість істерики, чуємо "ура, в мене перша догана!", і замість того, щоб його заспокоювати, всі вітають; звикла, що коли хтось йде до медсестри по довідку, то по дорозі назад сам переконується, що він дійсно хворий :) ..; звикла, що коли стоїш біля кабінету з біології з зошитом, бо збираєшся здавати тематичну, тебе всі "благословляють" і перехрещуюються, хоч чудово знають, що всі все здадуть...)

Багато до чого звикла. Багато до кого. І, чесно кажучи, я рада, що я тут. І вже зараз розумію, що буду сумувати за гімназією... На останньому дзвонику я не була. По-перше, бо в мене така традиція, я не ходжу на останні дзвоники. А по-друге - через травмовану ногу =/

Але не думаю, що я щось втратила. Рік то я прожила. Не пережила, а прожила. І я дійсно рада) Дякую вам, 10-Б!

Біохімія

Спробую написати щось типу статті. Не судіть строго.


Отже, кожен з нас, мабуть, у молодій юності щиро вірить у кохання, чи не так? "Щиро" закохується, "літає на крилах" і т.д. Так от, як майбутній психолог хочу пояснити, що "кохання" чи "любов" - це всього лиш біологічний процес. Іноді навіть хвороба.

Як же розвивається наша хвороба. Отже: "Період закоханості, "зачарування" триває максимум три роки. В цей період ми ідеалізуємо партнера, не помічаємо його недоліків. З*являються симптоми: неспання, порушення апетиту, підвищується серцебиття, змінюється артеріальний тиск. Цікаво, що саме ці симптоми є ознаками КЛАСИЧНОГО НЕВРОЗУ. Надалі наш організм просто не витримує такої нагрузки, він виснажується.

Коли "симптоми" проходять, ми починаємо розширювати поле зору, і розчаровуємось.
ЛЮБОВ приходить лише після закоханості і розчарування. Це вже стабільність, "золота середина".
Любов включає в себе не лише почуття, але й обов*язки."

Словом, люди, подумайте логічно: любов - це буденність, отже, після "хмар" і "закоханості" ми повертаємось до того ж самого, від чого тікали - від буденності. Тільки з "додатковим багажем" чужих проблем.

От вам це потрібно? Мені - ні. І щаслива, що нарешті зрозуміла це. Щоправда, часу пішло...

Ідеал, ти де? Існуєш взагалі?

Мда... псіханула я сьогодні. Неприємний був день, чесно... Таке сто % тільки зі мною могло статись... Але це все таке... це минуле - на нього не можна озиратись!

Не можна озиратись на минуле..хм. Я от "перемотую" в пам*яті минулий рік, і розумію, що протягом нього пережила більше, ніж за все попереднє життя. Навіть вирішила написати таку собі повість "Один рік". Ну, так , там на повість вистачить!

Як кажете, варто?..

Так вже хочеться від всього віддалитись і поринути в "власні історії". Так багато вже їх зібралось в голові... Ех, коли ж нарешті буде спокій? Не відчуваю тієї свободи, тих можливостей, які б мали бути. Не відчуваю... Потрібна мені зараз така людина, як зможе надати мені стимулу до чогось.

Попередня, схоже, вичерпалась... Я просто звикла ідеалізувтаи людей. Я все звикла ідеалізувати, тому що саме ідеал дає мені стимул до самовдосконалення.

Ідеал, ти де? Існуєш взагалі? Чи мені завжди доведеться створювати тебе самостійно? До речі, у моїх історіях створювати ідеал не потрібно, він створюється сам. Щоправда, не знаю чи збігається моє уявлення про ідеал із вашим... Та це, мабуть, не важливо. І неможливо.

Може, поділитесь? Що для вас є ідеалом?

Сумніваюсь, що хтось відпише, але що кожен замислиться - впевнена.

Гарного всім вечора :)

Не читай цього.

Хороший був день. Хоч половини вже й не пам*ятаю.
Почуваю себе, правда, поганенько... дико хочу спати, болить нога, загострюється простуда...
Але то все таке.

Дівчата, хочу вам подякувати) За турботу)) За чудовий день)
Я вірю, що якщо б це було потрібно, то ви б таки затягли мене в травмпункт, не чекаючи згоди! Правда, це було б досить проблематично...

Ще не можу відчути свободи. Навчання вже практично закінчилось, але якась важкість і хвилювання в мені залишились. Не знаю чому, і для чого... Сподіваюсь, це швидко мине...

Щось і писати не знаю про що... Вичервалась за сьогодні... Але в приємному сенсі цього слова!

Ще бажаю успіху всіх, хто здає ЗНО з математики! У вас все вийде, ми в вас віримо! Тільки вчіться)))

Я, схоже, не зовсім нормальна.

Ніч. Ще кілька днів назад я віддала б все за те, щоб виспатись. А зараз не хочу закривати очей... Чому? Бо завтра буде ще один день. Без мотивацій, без стимулу, без радості, без тебе.
Він буде проведений в оточенні чудових, цікавих людей. Але я не зможу оцінити їх присутності, як потрібно. Тому що мої думки літатимуть окремо.
Рік. Цілий рік, а може й більше, я загружувала себе різними справами, які мені, по суті, не потрібні. Забивала голову різними неіснуючими проблемами, хвилюванням, щоб відволіктись.
Спершу допомагало, навіть вдалось відчути радість. Потім минуло. Це наче ліки - спершу допомагає, але потім виникає звикання, і вони стають безсилі.
Тоді я знайшла інший вихід - розваги. Нові друзі, знайомі, різні кафе, розмови ні про що, і т.д. Спершу теж допомагало. Але не так довго.
Тепер сиджу у темній кімнаті о першій ночі, і думаю про те, на що пішов минулий рік. Не можу сказати, що він пройшов намарно, ні, досягнення були, і не малі. І в мені щось змінилось. Люди вони взагалі часто змінюються...
Але головне не змінилось. Я не змогла відпустити те, що мені не потрібно. Я завжди повертаюсь. Повертаюсь до того, що ненавиджу... Мабуть, роблю це підсвідомо, адже жодна нормальна людина, якій дано шанс почати все з чистого аркушу паперу, не повернеться в пекло, в якому жила!
Я, схоже, не зовсім нормальна.
Завжди всім стверджую, що щаслива, що вирвалась "звідти", хоч мало хто може зрозуміти, що саме я маю на увазі. На жаль, почати все з початку неможливо. Себе з початку не створиш. Спогади залишаться, та й люди з "минулого" нікуди не зникнуть..
А інколи й не хочеш щоб вони зникали.
Інколи тільки й мрієш побачите те обличчя у натовпі, зіштовхнутись у трамваї, чи просто почути той голос...
Це нормально доки "інколи" не перетвориться в "завжди".

Заплуталась я. Наче літо вже - роби що хочеш, відпочивай, розважайся. А мене на філософію потягнуло.

Отаке то. Вночі завжди пишеться легше... Чи може, я просто врешті написала про те, про що хотіла написати?..

The end.

Мда... мабуть реально вже вік.
Почала замислюватись про те, чого не встигла, чого не зробила, і чого зробити вже НЕ встигну... Так образливо... Боляче... і злюсь сама на себе.
Як би я хотіла зараз повернутись у дитячий вік, рік назад, чи хоча б до вчорашнього дня, щоб щось змінити.
Мені 16, а скільки жахливих помилок я вже наробила! Не дивно, що пишу тепер...
Окрім історії, над якою зараз працюю, пробувала писати дещо більш-менш біографічне... спершу була впевнена, що саме ця книга стане чимось класним.. але тепер розумію - я НІКОЛИ не дозволю її комусь прочитати.
І викинути шкода...
От що означають слова Оскара Вайльда про те, що мистецтво не приносить користі...

Навчання закінчується... всі позакласні заняття теж... Я залишаюсь на самоті зі своїми роздумами, проблемами... Хочу загрузити себе, щоб не думати про... Не думати. Але нема вже й чим загружати. Здавалося б - живи, відпочивай і радій! Але ж це я...

І зателефонувати немає кому. І розповісти, поділитися... Чи попросити поради. Мабуть тому, що ніяка порада не допоможе. Просто нема чого радити. Все одно ж не послухаю...

От така я меленхолійна, самотня і багато чого втративша істота.
The end.

Успішного вивчення історії..))

Виявляться, свобода не залежить від одного дня.

Надворі дощ, в кімнаті затишно... Навіть Ріо затих, не кричить. Болить горло, але як на таку погоду, це нормально...
Щось замислилась, що за останній рік у моєму житті з*явились люди, яких я чомусь не те щоб полюбила, на це потрібно багато часу, але звикла, чи що. Я не з усіма ними часто спілкуюсь, але мені комфортно, коли я знаю, що вони є, і у них все гаразд.
Хочеться вам подякувати.

Нусічці. От ти з*явилась в моєму житті якось не по плану, чи що. Мені вчора сказали, що всі люди у нашому житті з*являються не з проста. Для чогось. Щоб чогось нас навчити, у чомусь допомогти... Мабуть, правда.

Солі. Ой... Хочеться сказати ноу коментс, але пару слів все ж напишу. Ти дійсно невід*ємна частинка мого дитинства, і, як я сподіваюсь, станеш важливою складовою мого майбутнього.
Не відвертишся від мене, словом :)

Оленці. Не знаю, з першого дня до тебе звикла. Ти щира і хороша. Дякую тобі :) І чекаємо літа)

Усті. Ти дуже цікава людина, справді. Оригінальна. З тобою круто проводити час, і ти творча - а це дууууууууже важливо! Дякую!!


Ну от, ніби все...

P.S. Успішного вивчення історії..))

БАЙДУЖЕ

Хм... сьогодні якось з*ясувала як можна визначити людей, яким на тебе не пофіг.
Чи людину.
Дякую.

А взагалі... Якщо людей не хвилюю я, то чому люди мають хвилювати мене? Байдуже... БАЙДУЖЕ тепер.
Чому всі брешуть? Чому не можете сказати в очі?! Чому?!
З завтрашнього дня роблю експеримент - говорю лише правду. Так, як є. Що я втрачаю? Довіру людей? Чи, можливо, можу їх чимось образити?
Ой, вибачте тоді наперед.
Але мені чомусь здається, що вам пофіг.
Навіть найближчі брешуть. Ой, недоговорюють.
Ваш вибір.
Як хочете.

Ще один день - і свобода!

20:20

В принципі, нормальна людина на моєму місці зараз сиділа б і зубрила уроки, яких в мене дофіга. Але я втомилась вже, ніколи раніше так не вчилась. Та й переживати втомилась. Досить. Будь що буде.
Хочеться піти кудись гуляти. Піднятися з крісла, відірватись від зошитів і екрану, в яких сиджу цілий день, і просто піти гуляти, забути про все. Але щось навіть не знаю, кому подзвонити, і хто в вівторок ввечері не скаже "середина тижня, і т.д." Не знаю.. Сама така інколи буваю.
Що поробиш. Таке життя. Такі люди.
Дивно так, в мене начебто багато знайомих, друзів, приятелів, яким можна зателефонувати, але коли хочу відпочити, кудись піти ПРОСТО погуляти, чомусь не знаю, кому телефонувати. Не знаю, з ким мені дійсно комфортно.
Мабуть, я якась не така...
Шкода.

P.S. Вітаю всіх вступників з початком ЗНО. Воно вже розпочалось, отже, швидко закінчиться.
Всім удачі!

Запитання

Гарний був день. Дійсно гарний. Дякую всім... особливо Солі) Дійсно дякую. Мені тебе не вистачало))

Ой, навіть і не знаю що написати, чесно кажучи. Я так змінилась за останній рік... А ще більше - за останній місяць. За цю весну.

Минула весна була не така... зовсім. Вона була така по дитячому світла й невимушена, щаслива...

А ця вже якась доросла, чи що... Змінилась я. Минув час... Але час не минає, минаємо ми.

Хочеться чогось нового. Багато-багато нових знайомств і почуттів, розваг... Не щастя, ні, це не те... Просто екстриму. 

Для чого? Щоб змінитися ще, щоб побороти більший страх, і щоб менші страхи стали незначними. Зараз я, наприклад, інколи боюсь про щось запитати. От дуже хочу, дуже цікаво, але боюсь. Не знаю реакції. А хочеться, щоб було байдуже...

Але не байдуже. Я ще не готова. На жаль... Поки. Чи вже.

Не знаю.

Словом, запитання рояться в голові... але поки там вони і залишаться. 

Психологія людини

Психологія... Обожнюю цю науку! Цікаво пізнавати себе й інших. Свою свідомість, підсвідомість, мислення...
Словом, все.
Поговорити хочу про мотивацію. Подруга останнім часом казала. що в неї зникла мотивація до дій. Як ж її повернути?.. Я почала міркувати над цим, бо питання й справді актуальне. Коли приходиш додому у дощовий день і тебе поглинає бажання закритись у кімнаті, заритись у теплу ковдру з чаєм, і забити на всі справи - що робити? Як з цим боротись, і як змусити себе до дій?
Все просто. Як я вже писала, все в нашому житті зводиться до одного - до людей. І найкращою мотивацією для людини - є інша людина. Це наче суперник, але не ворог. Досягнення цієї людини змушують нас прагнути більшого, й долати нові висоти!
Все просто. Звикніть до думки, що все в нашому житті надзвичайно просто. Лише коли нам нудно, ми вигадуємо ускладнення, так звані бар*єри на своєму шляху. Щоб цікавіше було.
Можливо, це й правильно... А може й ні. Хто його знає?.. Взагалі, мабуть, немає нічого правильного чи неправильного. Ці поняття вигадали ми самі. Все просто є. Воно таке, яке воно є. І яким зробили його ми.
От так от... філофствую тут трішки)
Словом, дякую тим людям, які дають нам мотивацію!
Дякую.

Ти вже вибач, що я така є. Точніше, вибач, що я є.

Так багато хочеться сказати, але не можу знайти слів. Чи, можливо, слухачів?..
Меланхолія. Смуток. Депресія... Ні, точно не депресія. Щось більше, сильніше. більш значне. Відбивається навколишня байдужість...
Відбивається моя втомленість. Моральна виснаженість. Нездійсненність мрій... Втрати, розчарування... Врешті я з цим все ж примирюсь. Може, й вже примирилась... А, можливо, не примирюсь ніколи.
Звідки ж мені знати?
Звідки ж мені знати, для чого я у своєю житті зустрічаю людей, які не бажають мене впукати у своє життя, чи яких відкидаю я?..
Звідки знати?
Звідки мені знати, у чому сенс життя? Звідки знати, про що писати, і для чого я взагалі це роблю?..
Звідки?
Звідки знати, хто мене любить, хто грає роль, а хто й справді цінує?..
Звідки знати, що я роблю правильно, а в чому йде помилка за помилкою?..
Звідки знати? Для чого знати? Для кого знати? Навіщо...
Вічні питання на які ніхто й ніколи не зможе дати відповіді. Правильної відповіді. Чому? Бо її не існує...

Ти вже вибач, що я така є. Точніше, вибач, що я є.
Для чого? - не дає мені спокою...

Вибач.

Почну з прохання. Як будь-якому автору, мені цікаво, чи хтось це читає. Також дуже цікаво - хто. Тому, будь ласка, хто прочитає саме це повідомлення - відпишіться в коментах. Буду вдячна.

Про що говоритиму? Останні два дні просто "витягую" з себе слова... Втомилась писати. Ступор. Знову...
Знаєте, я дуже люблю дізнаватися долі людей. З ким дружили, з ким - були заклятими ворогами... В творчості допомагає. Джерела, так сказати... Але я раптом зрозуміла, які все ж люди злі і жорстокі. Людей. яких ми колись обожнювали, дружили, можемо от так одразу взяти і зненавидіти. Чому ми такі? Я ж теж така...
Ми легко викреслюємо те, що колись було для нас всім. Зневажає тих, що протягом років приносили нам щастя, дарували підтримку...
Злі ми і жорстокі. Самі себе так знищимо... Хочеш комусь допомогти - тебе відкидають. Тобі боляче, але подумай, хіба ти так не робив?..
Робив. Все повертається. Але ми цього ніколи не змінимо. Не зможемо. Не захочемо. не надамо значення.

Не потрібно робити мені послугу.

Не потрібно робити мені послугу.

Не потрібно. не потрібно прикидатись, що вас цікавлять мої справи. Не потрібно вдавати, що вам не байдуже на моє життя та здоров*я. Не потрібно обіцяти, що потім зустрінемось чи здзвонимось, зараз просто нестача часу...
Не потрібно мені цього. У вас своє життя, у мене - своє. Я викреслюю людей, які нецікаві мені, і майже завжди спокійно покидаю життя тих, кому нецікава я. Але прикидатися не потрібно. Я не прикидаюсь, і цього ж вимагаю від інших. Ви не робите краще ні мені, ні собі. Я все розумію. Навіть якщо не розумію - вам хіба не байдуже?.. Обіцяю не страждати і не заливатися слізьми, якщо не почую більше вашого дзвінка, чи не дочекаюсь зустрічі. Переживу, повірте. Не люблю я брехні.

Тож не потрібно робити мені послугу. Переб*юсь, повірте.

Знову з вами))

Ура, блог відновлено, дякую улюбленому братові, і проклинаю свою пам*ять.

Про що сьогодні говоритиму? Навіть не знаю, стільки тем вже накопичилось в голові...
Розповім про те, що зараз хвилює мене найбільше. Точніше про те, чим я зараз живу.
Про "свою історію". Коли мене запитали, про що я пишу, я відповіла - про долю однієї людини. "Якої людини?" - це питання, чесно кажучи, трішки збило мене з пантелику. Але, як виявляється, мені потрібно було просто впорядкувати думки, розкласти по поличках, як то кажуть.
Отже, це історія жінки, яка втратила в своєму житті все, що може втратити людина. Але вона хоче поділитись своєю історією з іншими, щоб ті зрозуміли, що поки у них є хоч щось, заради чого варто жити - це і щастя! Важливо розуміти це і цінувати...
Вона не зрозуміла...

Написала досить мало, але поки усю свою "творчість" спрямовую в інше русло. Тому, вибачайте)
Рада, що я знову з вами)

Клас...)) перше місце.. не чекала))

Стомлена, але щаслива.
Сьогодні був другий мій найщасливіший день в житті. Поїхала на нагородження конкурсу... Боже, скільки нервів... я знала, що ввійшла в 9 переможців... але навіть не сподівалась, що я перша)) Дуже щаслива)
Погано вже пам*ятаю події... як назвали, як викликали, як вийшла, як давала інтерв*ю...
класно.
Літературний критик подарув мені книгу..) Викладач з ЛНУ ім. Франка з факультету філології недвозначно цікавився, куди я хочу поступати... З радіо дали свій мобільний, казали телефонувати...
Як у сні, чесне слово)
Я виграла. Це, мабуть, перша моя велика перемога. З 95 учасників - перше місце... Хоч у чомусь перша... ні, не так... Ось у чому перша) У творчості...
Я сьогодні сказала журналістці, що творчість - це те, заради чого я живу. Можливо, це швидше те, завдяки чому я живу?..
Словом, ось він - сенс життя. Знайшовся так випадково... і так швидко став очевидним, наче був зі мною з народження.
Сьогодні я щаслива*

"У мене рак"

Сьогодні дивилися цікавий фільм. Точніше серіал. Хоча, це неважливо...
Словом, до психолога прийшла клієнтка, молоденька дівчина, приємна, весела... Вона розповідала йому про свої проблеми. Але коли дійшла до головної, через яку, власне, й прийшла, то висловити її в голос дівчинка не змогла. Вона написала її на клаптику паперу і передала психологу.
"У мене рак"
Три слова, а стільки болю. Але головний біль, особливо для мене, був не рак, а фраза психолога, коли дівчинка пояснила йому, що не розповіла нікому про свою хворобу, бо не хоче, щоб хтось бився в істериці.
" А хто буде битися в істериці?" - запитав він. Вона мовчала.- "Мама, тато, може, брат?"..
Суть в тому, що в істериці ніхто б не бився. І ніхто б не кинувся з вікна, дізнавшись її діагноз. Небо б не рухнуло через хворобу однієї людини.
Її проблемою був не рак, а самотність.
Я чомусь зрозуміла, що опинись я на її місці, теж нікому б не розповіла. Не тому, що не хотіла б, щоб вони хвилювались, ні... Просто ніяких визначних змін не сталося б. Всім байдуже, як не крути. І мені байдуже... Такі вже ми, люди, є...
Важко, коли на запитання "хто для тебе найближча людина?" ти затинаєшся не тому, що обираєш хто саме, а тому, що не можеш згадати нікого.

Мені сьогодні сказали, що не можна впадати в депресію. Я й не впадаю... Це вже не депресія, це життя...

Сказала б, що не судилося, але я не вірю в долю...

А ви вірите, що мрії збуваються?
Всі, мабуть, хоч раз у житті загадували бажання, коли бачили, як падає зірка, коли бачили на годиннику "00:00", чи коли кидали у фонтан монетку...
Ви вірите, що ці бажання здійснюються? Чи ми навмисно загадуємо саме ті, які впевнені, що здійсняться? Ми хочемо вірити в дива, тому й створюємо для їх втілення "зручні умови"?
Я не знаю. І, до речі, навіть не хочу розгортати цю тему... Я лише хочу загадати бажання. Одне єдине...
Я знаю, що воно не здійсниться. Воно нереальне, неможливе... Так, як неможливий ідеал у світі. Ідеал будь-чого... Бо ідеалу не існує. Але я завжди його шукаю. У всьому і у всіх. І кожного разу розчаровуюсь... Але продовжую пошуки, щоб ще раз опустити руки...
Отже, бажання. Звичайно я не буду його озвучувати... Просто загадаю. І зазначу це тут. Все, що залежить від мене, я завжди досягаю. Будь-якою ціною, скільки б часу і сил це в мене не забрало - якщо я впевнена, що мені це потрібно, то я цього досягну. Але це бажання від мене не залежить.. На жаль. Ба більше, я знаю, що воно ніколи не здійсниться... Сказала б, що не судилося, але я не вірю в долю...
Для чого витрачати час на те, що і так не принесе нічого, окрім розчарування?.. А я не знаю. Щоб нудно не було, мабуть...
От не знаю. Чесно. Я сама себе не завжди розумію....

Сьогодні мене реально киданули люди, які колись були мені, в прямому розумінні рідними!

І не боляче.
Я раптом зрозуміла, чому останнім часом лізу у щось... не зовсім звичне для мене. Справа в тому, що я захворіла "пофігізмом". І мене це вже трішки дратує...
От сьогодні мене реально киданули люди, які колись були мені, в прямому розумінні рідними! А мені байдуже... Я була навіть рада. Чому? Чому?!
Я хочу щось відчувати! Я не відчуваю страху, переживання, образи, не сумую ні за ким, мені байдуже, якщо я з кимось посварилась і я зовсім не прагну помиритись! Я не відчуваю вже прив*язаності, дружби, кохання...
Байдуже. І це реально дратує. Тому я й читаю багато-багато книг, тому й дивлюсь фільми, які "мають сенс" і "змушують замислитись". Тому й шукаю музику, яка наповнює мене з середини...
Я "опустіла" морально... чи духовно. Не знаю...
Я знаю, чого я хочу. Але я також знаю, що це не реально. Я не можу нічого змінити, але пробую... Для чого?.. Не знаю. Можливо тому, що втрачати нічого. Або тому... що того чого я хочу і можу досягти, я вже досягла?..