прийшов час розваг і ніпрощонедумання та навсезабивання

Ой... останні дні такі насичені)
От обожнюю я людей, яким кажу " та ну нафіг, я нікуди не поїду. я не хочу. я до дому...", а вони ноль по фазі "через 10 хв ми виходимо"))
Соль, дякую)) я вже реально скучила... + нам треба серйозно поговорити... поясню, коли побачимось*
Після довгого депресняку прийшов час розваг і ніпрощонедумання та навсезабивання)))
нових знайомств, нового ритму, нового життя))

От люблю я ніч. Писати класно. Сподіваюсь, найближчим часом я закінчу "свою історію".
Окай.. всім гарного вечора) А я - писати*

Хм... натхнення повернулося... мабуть.

Я тебе ніколи не забуду.
Викарбуваний на серці шрам...
Я не викреслю, не зможу... Чудо.
Ти назавжди тут, я навічно - там.

Ти назавжди у рядках поезій,
я навічно у моїх думках...
Що ти? Нуль незадоволень чи претензій...
Просто факти. "Сухо" - як, буває,
                                    пишуть у книжках.


Я ніколи не забуду сміху.
Не навмисно, ні... Просто пам*ять - зла.
Вже ніщо не принесе потіху...
Може, ще маленька... Просто, ще жива.

НІЧОГО

Повертаюсь до меланхолії.
Словом, я настільки легко і просто останнім часом все змінювала і всіх відпускала, що раптом зрозуміла, що тепер мені страшно це зробити. Я боюсь відпустити те, що "гризе" мене вже більше року... Я боюсь, що тоді моє життя втратить сенс. Я боюсь...
Я не можу відпустити. Точніше не хочу. І це не дає мені нормально жити... Але без цього я втрачу сенс.
Замкнуте коло, так? Що робити? А нічого... Втомилась я думати. Вирішувати... Відключаюсь.
Не хочу вже ні літа, ні тепла... НІЧОГО.

P.S. рада, що повернула подругу дитинства. це для мене дійсно важливо...

Це дійсно наганяє на мене жах...

Писати буду, як це й не банально, про людей. А точніше, про наші спогади...
Дивно так, саме сьогодні подивилась "Эфект бабочки", і зрозуміла, що й сама часом забуваю своє дитинство. Забуваю ті події, які колись були для мене надважливими. Тих людей, які були найріднішими. Те життя, що я проживала кожного дня... Це страшно.
Нащодавно я відтворила в своїй пам'яті життя, яке було в мене 4 чи 5 років тому. Я знову почала спілкуватись з тими людьми, почала згадувати... Боже, скільки всього я згадала! Чому все це проявилось у моїй пам'яті тільки тепер? Чи воно завжди було там, на якійсь "запиленій полиці"?..
Не знаю. Але це дійсно наганяє на мене жах.
Я боюсь, що колись не згадаю свого життя тепер. Тобто, звичайно, я буду його пам'ятати... Але чи згадаю я те, що відчуваю зараз? Тих людей, яких люблю, ціную і поважаю саме ЗАРАЗ, у цей МОМЕНТ?
Звучить смішно? Можливо... Але років через 5 смішно не буде. Все буде по новому, інакше... Раніше я про це мріяла, таке собі "почати все з початку"... Думала, це круто... Але від себе не втечеш, скільки не починай. Все знову піде по колу... Перевірено.
Зараз я не хочу нічого змінювати. Я хочу зберегти тих людей, яких люблю саме ЗАРАЗ. Я хочу бути впевненою, що вони не покинуть мене, не через сварки чи т.д., а через час. Через те, що ми подорослішаємо, поступимо в університет, зустрінемо нових людей, розпочнемо те саме "нове життя"...
Я вже цього не хочу. Переросла, мабуть. А, можливо, просто щаслива саме зараз... І боюсь. Саме так, боюсь, адже, якщо ми все одно згодом забудемо... то який у цьому сенс? Який сенс у житті?..

Цикл "Для тебе"

Сьогодні така втомлена, що мозок не грузиться =/
Тому вирішила просто покидати свої вірші (писала їх осінню і зимою, зараз вже не пишу). В принципі, не дивно... писати вірші справжні, щирі, легкі для прочитання набагато важче, ніж прозу. Для цього потрібно, щоб хтось надихнув людину..
Словом, прошу - оцініть, будь ласка, прокоментуйте.. цікава ваша думка.
Це, такий собі, цикл моїх врішів, який я називаю "Для тебе"

Ти десь живеш - це гріє серце.
Кудись ідеш, чогось - смієшся.
Комусь всміхаєшся, цілуєш...

Щось відчуваєш, когось – любиш

Для тебе

Для тебе, для себе, для світу.
Любити, творити, страждати.
Кидати надії на вітер,
та сенсу життя не втрачати...

Всміхатися ранньому сонцю,
під дощем у дворі танцювати...
Радіти й морозу уранці,
на незгоди дрібні не зважати.

Відчувати: в душі щось жевріє...
Серце бється далеко стандарту.
В ньому житиме завжди надія.
В ньому - ти. Значить, жити ще варто...

Для світу я хочу творити!
Для себе - надій не втрачати...
Для тебе ж лиш хочу я жити!
Любити, творити, страждати..

Я нічого про тебе не знаю

Я нічого про тебе не знаю.

Ти про мене, скоріш за все, теж.

Лиш буває, що очі згадаю…

Все ж у пам’яті не збережеш.

Ще ім’я. Так, ім’я пам’ятаю!

Тільки ти, як звертатись, скажи…

І ні друзів, й сім’ї я не знаю…

Тільки голос. Його бережи…

Тільки усмішку – завжди щасливу.

І веселий, не награний сміх…

Я тебе не впізнала, на диво..

Лиш відчула той щастя потік.

Я про тебе не раз ще згадаю:

Ми  ж у мріях не маємо меж…

Я нічого про тебе не знаю.

Ти про мене, скоріш за все, теж.

Ти існуєш

Я знаю ти є, ти існуєш.
Ти знаєш, що десь живу я.
Яка ж це диявольська суміш:
сп*яніння кохання й вина.

В душі ще шкребеться сумління.
І відчай так рветься туди,
щоб врешті втоптати насіння
в якому є дух боротьби.

В якому є віра і спокій,
в якому тихенько спиш ти...
Немов у задумі глибокій
я завжди пірнаю туди...

Ти завжди зі мною, ти поряд.
У снах... Твої очі і сміх
те щастя, що навколо, творять...
Любов зберігає цей світ.

До болю в серці

Люби до болю в серці,

до вібрації душі.

І хто б туди не вдерся

на пам*ять залиши,

Наївні ті страждання,

надії, взяті десь з казок..

Дитяче те кохання,

його лякливий перший крок...

Ти усміхаєшся? Звичайно...

Для чого ж плакати? Ні-ні...

Ти завжди будеш, надзвичайно,

мені всміхатися в ві сні...

Ти завжди будеш жити в серці,

нехай в найдальшому кутку...

і на запиленій полиці...

Я не забуду. Я знайду.

Ім’я

Твоє ім*я назавжди в серці.
Його люблю і проклинаю...
Без запитань у душу вдерся.
"Для чого?" - Господа питаю.

Я вже втомилася від болю,
від сліз кривавих захлинатись...
Я серцю хочу дати волю,
я тут не можу залишатись!

Вже час для крапки у житті.
У існуванні, що без сенсу.
Не хочу плисти по ріці...
"на дно, на дно" - шепоче серце...

***

Немає з ким, для кого…

Той сенс життя, що є навколо,

Давно вже зник. Пропав, утік,

І полетів із вітром в поле.

І ті слова, що говорили,

Що їх писала та рука,

Тримаючи перо тремтіла

Від подиху твого злегка.

Від слова так душа раділа,

Цвіла коханням, тінню мрій.

Ти був усім. Та серце

Вже отверезіло…

  Ти вже не той.

Ти вже не мій.

…і все починається знову…

І все починається знову…

Самотньо, без тебе…

Не скажу я більше нічого,

Думки полетять мої в небо.

Й душа моя з ними, в блакить,

Замріяно в хмари полине…

Я й серце б віддала, на мить,

Аби лиш його ти покинув!

Я б очі блакитні свої

З пташками у вирій пустила.

Можливо, зустрілись б тобі…

Ми знову зустрілись б, можливо,

І серце забилося б знов!

Й та темная пляма у ньому…

Той біль, що лишила любов,

В тобі відіб’ється луною.

Це мине

Та усмішка, очі, постава,

Ім’я – таке ніжне й чуже.

На серці печатку поставив,

І тихо шепнув: «це мине».

Той крик, що як лезо рве душу,

Той сміх, що виходить наверх.

У голосі, в усмішці, в русі

Залишилась частка тебе.

Назавжди, на час, на годину,

Той погляд, що в душу запав,

В самотню вестиме пустиню…

Прошу тебе: зникни,  позбав…

Час вже час

Вже, мабуть, час усе забути.

Почати знову – час вже час…

Те почуття не повернути…

Ще хоч би раз, останній раз

В ті карі очі зазирнути.

«Прощай» - сказати – час вже час.

Владік, одужуй швидше!!! Чекаємо тебе!

Почну з основного - Владік, одужуй швидше!!! Чекаємо тебе!
А взагалі, хочеться розгорнути тему, яку розпочали сьогодні в гімназії: ворог і суперник - в чому різниця?
Пишу тут, тому що писати - це найкращий спосіб висловити свою думку. Ти говориш, і тебе ніхто не перебиває.
Отже, розповідаю за власним досвідом. У мене в житті були і вороги і суперники. І вони нічим не схожі... Ворогів я ненавиділа. І бажала їм усього найгіршого... Зараз, чесно кажучи, не можу назвати своїх ворогів, бо нікого ними не вважаю. Чому? Просто я почала простіше відноситись до життя і до людей. Жити так легше...
Суперник. От така людина теж є. Поки за все моє життя така людина лише одна... Я захоплююсь її досягненнями, які, водночас, є стимулом для мене досягати ЩЕ чогось. Не зупинятись на тому, що є...
І цій людині я вдячна. А хіба можна бути вдячним ворогові? Чи захоплюватись ним? Ворог - це той, кого ми ненавидимо. Тож, яким би розумним він не був, які б досягнення не робив, наша ненависть не дозволить нам визнати його переваги.
Як на мене, цілком логічно. Хоча. логіка - далеко не моя сильна сторона... Тому не буду нічого стверджувати :)

Тому тепер я вважаю, що в мене є два дні народження...

Сенс життя.
Хто знає мене ближче, вже встиг втомитись від цієї теми..)) Вибачте)
Просто для мене це дійсно важливо. Спершу, коли ми ще ростемо, то й не замислюємось про це... нам цікаво все і всюди. І це чудово!
А потім... Потім ми навчаємось, обираємо професію, друзів, закохуємось... Ще цікаво, правда? Згодом переживаємо якісь сварки, якийсь біль, страждання... Щось нове. Воно нас наповнює, хай і не приємними, але теж почуттями.
А далі? Стає нудно... Не всім, ні, далеко не всім! Когось влаштовує його життя, хтось звикає до буденщини... а комусь хочеться чогось нового. ще, ще і ще!
І тоді цей "хтось" починає шукати сенс життя. Отже, в чому він полягає? Питання, над яким можна розмірковувати вічно... Можна сперечатись, дотримуватись своєї думки.. Але врешті-решт стає зрозуміло - сенс життя для кожного свій.
Що для мене є сенсом життя? Хм.. Зовсім нещодавно я зрозуміла, що сенс життя для людини - це інша людина. Думаю, у кожного в житті колись була, є чи буде така людина, якій захочеться присвятити себе... Я не кажу, що це правильно чи не правильно, добре чи погано... Це просто є, і від цього нікуди не подітись.
Я, як щирий егоїст по натурі, теж, як не дивно, знайшла колись таку людину. Це змусило мене докорінно змінити життя і саму себе. А результат?.. Хм... обернувшись назад, я зрозуміла, що за останній рік пережила більше, ніж за все попереднє життя. Тому тепер я вважаю, що в мене є два дні народження... Одне - фізичне, а інше - духовне... Можливо, так і має бути... не знаю.
Який ж висновок? Ой... думаю, у кожного він свій..)

Задумайтесь. Хтось повинен це змінити. То чому б не ми?..

Сьогодні повідомлення буде трішки бунтівне.
От дістало мене вже це! Чому ми, люди, все ускладнюємо? Все і завжди... Для чого?
Замість того, щоб просто поговорити, розібратись, ми до крику і сліз будемо сперечатись з рідними і дорогими нам людьми. Не будемо розмовляти з ними, ображатимемось... Ну не дивні, ні?..
Для чого?? Я розумію, що завжди ходити з усмішкою від вуха до вуха - ненормально, але в усіх своїх проблемах винні ми самі! Майже у всіх...
Обговорюємо один одного за спиною.. Так, подобатись усім і одразу неможливо, але прийди і скажи це людині в очі, а не як останнє,( не хочу вживати ненормативну лексику) після тиради позаочі, усміхайся їй щирою усмішкою.
Ми не бачимо, коли людям, які поряд з нами, погано... А, ні, не так. Бачимо, звичайно, не сліпі ж... Але нам що до того? Ми краще займемось своїм "самовдосконаленням". А що ми вважаємо самовдосконаленням? А, звичайно, прочитаючи параграф з історії, чи зробивши кілька рівнянь ми ЯВНО піднімемось в очах оточуючих. Молодці, ПРАЦЮЄМО НАД СОБОЮ. А хто все це придумав?.. Ці критерії, оцінювання, шкали? Так люди... Людям байдуже на людей. Люди думають про себе. Люди ж хочуть бути щасливими.
От цікаво просто... що принесе вам щастя, а, люди? Гроші? Посада? Алкоголь? Наркотики? Клуби? Щоб розслабитись, ми ж втомлюємось... А хто змушує нас втомлюватись? Хто змушує нас пахати на ненависній роботі, щоб лише "дожити до вихідних"?! Ми живемо чи існуємо в решті решт?!
Ми не будемо відповідати на "нецікаві повідомлення" людей, які, можливо, люблять нас і дорожать нами... Нам байдуже.
І до цього, що я написала, всім теж буде байдуже. А от мені не байдуже. Я хочу жити, а не існувати. Я втомилась... А від чого я втомилась? Так від людей... Як і кожен з нас, мабуть.
Задумайтесь. Хтось повинен це змінити. То чому б не ми?..

Важко? Як на мене, неможливо.

Мені дуже приємно, що мої роздуми, якими я тут ділюсь, комусь допомагають. Я не сподівалась..) Але хочу розкрити трішки своїх таємниць, хоч роблю це рідко. Не тому, що якась там таємнича, ні.. Просто таємниць в мене мало. Але якщо вони є, то розкрию їх я лише найближчій людині.
Отже, я рідко, дуууууже рідко дотримуюсь цих своїх порад сама. Я вірю в них, але в свої мрії я хочу вірити більше. А те що я хочу, для мене важливіше за те, що я роблю. Дивно звучить, правда?..
Я писала про те, що причиною усього є люди. Так, є... Мені це не дуже подобається, але що поробиш?.. + Деякі люди є сенсом мого життя. Декого - я ненавиджу... А до інших мені взагалі байдуже. Але люди завжди були, є і будуть найважливішим, що є у світі. І не нам це вирішувати чи змінювати... Не варто ставати егоїстом, чи самозакоханим "генієм"... Будьте собою. Будьте з людьми. Бо без них наше життя нічого не варте...
На рахунок брехні. Ой... болюча тема :( Але, чесно кажучи, ми ніколи не зможемо НЕ брехати. Такі ми вже є... І таке життя. Тож просто спробуйте відноситись до нього простіше, чи що.. Важко? Як на мене, неможливо.
На рахунок вибору. Я писала про СВОЄ життєве кредо. Воно не повинне стати вашим, тільки якщо ви дійсно цього хочете. Це моя історія, а не порада.. Я не хочу, щоб ви потім шкодували про зроблене... Я вже звикла, а вам це не потрібно. Мабуть... Я ж не можу знати напевне.
Прив*язаність... Про це краще помовчу... Коли в кожному перехожому шукаєш якусь людину, коли починаєш сперечатися з самим собою... Це діагноз. Це має минути саме по собі. Від нас тут нічого не залежить насправді... Принаємні, від мене точно. Я втомилась розбиратися в собі...
Я втомилась, от і все.
Я втомилась відчувати себе лишньою, чи непотрібною деяким людям... Я втомилась жити в такому ритмі життя... Я втомилась і фізично і морально... Скажете, я втомилась жити? Мені просто потрібен сенс усього цього... Сенс життя. А поки я його ще не знайшла...

"Я лучше все испорчу, чем упущу" - моє життєве кредо.

Хм... хочеться розгорнути дійсно цікаву тему. Спробую.

Отже, кожного дня, навіть кожної хвилини ми робимо якийсь вибір. Значний, маленький, чи просто дрібничку... Але ми робимо вибір. Це відбувається щодня, але замислюємось ми над цим лише тоді, коли перед нами постає дійсно серйозна проблема. Коли мене запитали, чи правильний вони зробили вибір, я відповіла, що вибір не може бути правильним, чи не правильним. Це просто наш вибір. Думаєте, легко зробити помилку, коли все залежить від тебе?.. Боїтесь, що потім шкодуватимете про зроблене?.. В принципі, я розумію... Але... "Я лучше все испорчу, чем упущу" - моє життєве кредо.

Часто бувало, що я шкодувала про скоєне, мене мучило, що я зробила помилку... Але ж я шкодувала б ще більше, якби НЕ зробила цього! Зараз те є багато речей, про які я шкодую, і ще більше тих, про які я ще колись шкодуватиму... Але ж чи не на власних помилкам ми вчимось?..

P.S. Дякую за шарфік...)))

"Я існую?" (обіцяний пролог до моєї книги)..))

                                                     Пролог

Осінь. Вітер зриває з дерев листя, якого залишилося так мало. Дрібний дощ б’є прямо мені в обличчя… Але це не має значення. Нічого вже не має значення.

Я самотньо іду по дорозі. Дорозі в нікуди. Моє довге, біляве волосся вже геть змокло, понищений чорний плащ не захищає від холоду. Хоча, я його й не відчуваю… Не відчуваю нічого, окрім зневіри.

Чому? Я втратила все, що може втратити людина, навіть більше. Я тут, тому що більше не бачу виходу, не маю сил, щоб боротися…

Я втратила віру.

Я розповім вам свою історію для того, щоб ви зрозуміли наскільки важливо бути щасливими тоді, коли доля надає вам такий шанс. Я не зрозуміла…

...

Для початку подякую всім за сьогоднішній день)) Було дууууже круто)..
А взагалі, поговорити хочу про брехню. Важлива це тема, та й актуальна, останнім часом... Для чого ми брешемо? Чи, скажемо, приховуємо правду? Я теж брехала не раз, і не тільки по дрібницях... Та й, бувало, близьким і важливим для мене людям. Це мені ж робило боляче... і інколи робить і зараз. Але що поробиш, якщо більше немає вибору?.. Ми, люди, самі все ускладнюємо, самі створюємо проблеми... А потім робимо з них світову катастрофу.
Отже, зрозумійте, що якщо вам хтось бреше, то ви ж самі спонукали його до цього. Зрозумійте, і не осуджуйте... Будь ласка.

Про прив'язаність, яку ще називають любов'ю

Почну з того, що не думала, що хтось це читає))... Ну, декілька людей, але, як виявилося, їх достатньо... Приємно)..
Окей.. про сьогоднішній день розповідати не хочу - він мені не сподобався. На жаль. Розповім швидше про те, чи варто нав'язуватись людям. Ні, не так... Чи варто тримати того, хто прагне триматися тебе. Ні, ні і ще раз ні!!! Всі ми це підсвідомо розуміємо, але все одно не можемо відпустити саме "ту людину". Чи не так?.. Це в кожного колись було, я впевнена. І в мене було. І жодні вмовляння, жодні аргументи не могли мене переконати... Чому? Тому що я сама цього не хотіла. Угу, і не треба обманювати когось і запевняти, що мрієш позбутися цієї прив'язаності... Якби мріяв - то позбувся б. Так, так... Можна обманювати будь-кого, але ж не себе. Не варто опускатися до цього...
Як я нещодавно сказала знайомій, що самопізнання - це добре, але важливо, щоб воно не перейшло в саморуйнування... Так і з прив'язаністю, яку ще називають любов'ю. Головне не переходити межу, яку поставила тобі твоя ж підсвідомість. Ти завжди маєш залишатись особистістю, ти маєш бути своїм, а не чиїмось...
Щоб зберегти себе, іноді потрібно принести в жертву свої ж почуття. Потрібно пам'ятати, що коли тобі дуже добре, то потім буде дуже погано...Це не правило, це лише порада. Моя порада. Я не психолог, не вчений, не якийсь дослідник... Ні. Я просто людина, яка хоче зробити щось корисне. Неможливо змінити світ, але можливо змінити наше ставлення до нього...

Я створювала ідеал з пересічної особистості...

ммм... дивний день. цікавий. Спершу трішки нервовий, а потім - веселий. Дивний, словом...
Я от просто замислилась: все, що ми не робимо, все, що не відчуваємо... причиною усього є люди. Різні. Вони змушують нас щось відчувати. Інколи - страждати, а інколи - роблять нас найщасливішими у світі!
Я не розбираюсь в людях. Чесно. Зовсім. Всі, кому я довіряла, з ким дружила, ВСІ мене потім зраджували, чи кидали. Я створювала ідеал з пересічної особистості...
Я не розбираюсь в людях.
 Тому просто перестала завжди намагатися "розгадати" їх. Хай вони розгадують мене... Мені байдуже. Якщо людина щиро хоче зі мною спілкуватись - я завжди рада. А ні, то ні... Мені не гірше, ніж вам. Пам'ятайте про це.
Мені потрібна людина, яка зможе змусити мене не гнити вдома, а зірватись з місця і поїхати кудись) Людина, яка б не давала мені часу обдумати свої дії, а просто ДІЯТИ. Я дуже вдячна долі, що така людина з'явилась у моєму житті...)
Люди. Куди не глянь - люди. Про що не подумай - люди. Здавалося б, світ такий широкий і різнобічний... Але ж в результаті все завжди зводиться до одного - до людей.

Арт кафе, На бамбетлях, центр, холод, Нуся, Аня, Марічка і Алекс :)

Не можу стриматись, щоб не написати)
Зранку був жаааааааааааахливий настрій, нікуди не хотілось йти... Купила папужку, Ріо)) Далі в планах було сидіння вдома... Але все змінив телефонний дзвінок, під час якого мене поставили перед фактом, що через 5 хв я маю бути на зупинці і їду в центр)..
Не можу я опиратися Нусічці...))
Ніколи ще так легко не знайомилась з новими людьми і не відчувала такого приємного спілкування...) На жаль, наше улюблене з Нусею кафе було повністю зайняте... і якийсь старший чоловічок таки вмовив нас зайти в їх Арт кафе, яке працює "до 4 ранку". І от вам моя порада... Ніколи, НІКОЛИ не слухайте стареньких чоловічків і не ходіть в такі кафе)) Через годину очікування на вареники, ми врешті вийшли зз цього сирого, темного місця....
Було холодно. І ми все ж добрались до нашої кафешки "На бамбетлях". Правда, на чотирьох нам дістався малеееенький столик, але, як то кажуть, в "тесноте, да не в обиде".
Потім всіх провівши пішли з Нусею на маршрутку, до якої йти хв 10-15, замість того, щоб пройти кілька кроків до трамвайної зупинки...Але ж це є ми...))
Словом, день видався ЧУДОВИЙ.
Дякую Нусічці))
P.S. от я знову про тебе написала*

"Для тебе, для себе, для світу" пояснюю, для кого це "для тебе"

Мабуть, в кожного з нас є люди-винятки. Найважливіщі для нас люди, яким ми, може, ніким і не приходимось... але вони є. Вони, самі того не усвідомлюючи, роблять для нас щось дуже важливе і грають велику роль у нашому сценарії під назвою "життя".
В мене теж є такі люди. Їх троє, і кожен з них є унікальним, і кожен з них, свого часу, змінив мене, і деякі продовжують змінювати й далі.
1) Людина-натхнення. Людина, заради якої я почала змінюватись. Людина, завдяки якій я почала писати вірші (зараз вже не можу їх писати, вони виходять не такі, надумані...). Людина, що через неї я докорінно змінила своє життя за останній рік. Дякую Тобі.
2) Людина-авторитет. Єдина людина, чиїй думці я повністю підкоряюсь і навіть не хочу опиратись. Єдина людина від якої я спокійно і навіть, інколи, з задоволенням приймаю критику. Людина, яка є для мене взірцем і кумиром. Людина, на яку я хочу рівнятись, і яку поважаю більше всіх, кого знаю. Людина, яка дійсно заслужила того, що має. Людина, яка заслуговує щастя найбільше зі всіх, кого я знаю. Дякую Тобі.
3) Людина-друг. Так, дивно, друг, правда?) Але взагалі в дружбу я вже не вірю. Вона або тліє з часом, або в неї проникає заздрість чи ревнощі. А це людина, якій я легко розповідаю все. Людина, якій я, чомусь, повністю довіряю. Я не можу назвати її найкращою подругою, тай не хочу. Бо найращі подруги найчастіше зраджують і підставляють. Людина, яку я впевнено називаю другом, вкладаючи в це слово не сенс, щоб погуляти, чи мати купу фоток разом і т.д., а якій я можу зателефонувати, коли зателефонувати більше немає кому... Дякую Тобі*
Ось, наче, так... Отже, кому ж присвячені рядки?.. Людині-натхненню, як дивно це б не звучало... На жаль, таких віршів, як тоді, я вже не писатиму. Ніколи. Тому що того, що я тоді відчувала, вже не відчуватиму. Щоб я не відчувала, це буде вже не те. Може теж щось чудове, навіть краще, ніж тоді... Але не те.

Все ж вирішила створити :)

Все ж вирішила створити :)
Не знаю, може хтось читатиме. Комусь буде цікаво, а хтось - випадково натрапить...
Для чого створила? Може, тому, щоб якось впорядкувати думки. А то, буває, робиш щось, а слова в голові аж рояться, складаються в цілі есе... Написати їх в ВК - загубляться, десь занотутвати - забуду... Тож, думаю, тут їм буде краще...)

З чого ж почати... Сьогодні Великдень. Сумний такий Великдень... Надворі - дощ, всі навколо такі тихі, стомлені... Зима сильно всіх "вичавила" цього року. Ніяк щось не можемо знову влитися в звичний ритм життя... Хочеться вже тепла, сонячної погоди і усміхнених людей на вулиці.. З ними ж і настрій прийде, чи не так?..
Сподіваюсь...  Вже давно не писала віршів. "не писалось", як то кажуть... А сьогодні щось навіяло. Правда, що спершу порібно щось відчути, а слова, вони завжди приходять самі...

Коли свої стають чужими,
коли втрачає сенс життя...
Та наче дух поміж живими.
Втрачаєш віру в каяття.

Коли не боляче, а пусто.
Образа вилилась слізьми...
Із рідного - чужий, хоч лусни!
Візьми слова назад, візьми!

На кладовищі мертвих друзів,
де були рідні і чужі.
Де я покою їхні душі...
Вас вже нема. Ви не мої.