Повернутися, щоб зрозуміти, чому пішов

Світ розпадається на частини, коли намагаєшся вийти з зони комфорту. Ти сумніваєшся. Завжди сумніваєшся: "А чи правильно я зробив?".. Сумніваєшся, не розуміючи, що щоб ти не зробив - це буде правильним. Бо це твій вибір. Твоє Життя. Твоя правильність. Без жодних рамок та стандартів.

Іноді здається - зробив помилку. Зруйнував все, що було, а те, що має бути ще не збудував..Мрієш повернутися, але немає куди. І ти починаєш будувати. Крок за кроком, йдучи нелегким шляхом... Будуєш, але все одно мрієш повернутися назад.

Знаєш... колись у тебе обов язково випаде нагода заглянути через шпаринку у минуле. І, повір, саме тоді ти зрозумієш усю красу теперішнього.

Іноді просто варто повернутися, що б зрозуміти, чому колись пішов.

Де логіка?

Де логіка? Питання дня, якщо чесно. Близько п яти місяців тому я опублікувала пост "Логічне завершення". Але це була не моя логіка... Та й взагалі - у чому логіка кінця?

За останні місяці я багато чого зрозуміла. Зокрема те, що не варто занадто опиратися на когось і занадто вірити комусь... і в когось. Ні до чого хорошого це не призведе... Це взагалі не призведе ні до чого, окрім як до втрати якоїсь частинки своєї власної особистості. До втрати себе.

Багато чого змінилося. Почалося нове життя... І суть зовсім не в переїзді, нових знайомствах чи чомусь подібному... Це все, звичайно, чудово, але... Від себе не втечеш. Головне - це зміни в собі.

Віра в себе. Лише в себе, а не в когось іншого... Люди у нашому житті приходять і йдуть... Цього не змінити... Звичний хід речей. І нікого не можна у цьому звинувачувати. Йдуть не в плані переїзду... Йдуть з твоєї душі, хоч пафосно це не звучить.

Назавжди в тебе залишаєшся лише ти сам. То ж не варто втрачати себе.

Логічне завершення

Отже, в перше чергу хочу подякувати всім, хто читав це на протязі року:

- тим, хто справді зацікавився,
- тим, хто знайшов щось для себе,
- тим, хто завжди відписував, коментував,
- тим, хто критикував,
- тим, хто мовчки перечитував,
- навіть тим, хто критикував поза очі.

Дякую всім. Особисто для мене цей блог залишився просто місцем, куди я виписувала свої думки, переживання... Коли хотілось з кимось поділитись, але поділитись не було з ким.

Я створила його у надзвичайно важкий для мене час. Я пам ятаю ті дні, пам ятаю майже кожну годину, майже кожне слово... Чомусь погані спогади запам ятовуються краще. Зараз, як не дивно, почались ті ж проблеми, однак я ставлюсь до них вже зовсім по-іншому. Думаю, я змогла. Я "переступила сходинку"...

За цей рік у мене в житті сталось дуже багато змін, і ще більші чекають попереду. Було і хороше, і погане... Головне - змінилась я сама. Завдяки самоаналізу, завдяки певним людям... Словом, щось змінилось... Щось змінилось, і цей блог, ця сторінка вже віджила своє... Тож сьогодні останній пост :) Мені час звикати прощатися.

Ще раз дякую вам за приємне "спілкування-в-листуванні"...

Бувайте)..

Сенс

Якось все так змінилось. Швидко. Рішуче. Легко. Неочікувано. Не щось зовнішнє, ні... Щось всередині. Дивно...

Останнім часом замислювалась, у чому, з того, що ми щодня робимо, є сенс?.. І, знаєте, зрозуміла одну чудову річ - він є у всьому. Коли і як ми прокидаємось, з якої ноги встаємо, у тому, який у нас настрій, які плани на день, у тому, що ми одягаємо, як і з ким вітаємось, кого раді бачити, а кого - не дуже. І навпаки - хтось щасливий бачити нас, а комусь - просто байдуже.

У всьому є сенс. У книгах, у фільмах, навіть у моїх віршах хтось колись бачив сенс, а хтось - вважав це "грою в рими". Може, так  і було.. Але навіть  у цій "грі" на той час був сенс.

Усе має сенс. Іноді, можливо, втрачає його, іноді - знаходить... І ми маємо сенс. Усі ми, хто ходить по Землі, хто може усміхатися, плакати, радіти, сумувати... Відчувати.

У всьому є сенс.

Тож чи варто шукати сенс, якщо життя наповнено ним по вінця?..

Я хочу додому

Я хочу додому.

Вперше за багато часу насправді хочу додому. Де немає цього дикого ритму життя, де немає щодня чогось чи когось нового, де немає жодних таємниць чи загадок, де немає потреби щодня вставати рано-вранці і щось робити, робити, робити... Навіть якщо робиш те, що тобі подобається.

Я хочу додому. Хочу туди, де тихо і затишно. Де, коли тепло, на скаржишся на жару, а просто насолоджуєшся сонцем, де, коли холодно, не мерзнеш, а з задоволенням закутуєшся у плед з книгою у руках, де, коли хочеш відпочити, не залишаєшся наодинці, а навпаки, збираєшся з рідними у одній кімнаті, залишаючи пустими усі решта, що є у будинку...

Я хочу додому. До людей насправді рідних, яких знаю вже багато-багато років. До людей зі спільними спогадами, до тих, з ким не раз сварилась і навіть припиняла спілкування, але потім все ж відновлювала, бо без них - ніяк.

Я хочу додому. На декілька днів, чи може навіть на тиждень... Щоб відновитись. І тоді знову повернутись сюди і влитись у попередній ритм. Щодня бачити щось нове і когось нового, повернутись до ребусів і загадок, знову вставати рано-вранці і робити, робити, робити... Бо без цього ж ніяк.

 В цьому вся я. У швидкоплинності і прив язаності водночас.

Я хочу додому.

Легенда про троянду

Хочеться розповісти одну історію, яка вже близько місяця не виходить у мене з голови. Це навіть не історія, швидше легенда. Хоча, важко провести між цими поняттями чітку межу... Отже, легенда про троянду, або про душу.

Так от, жив був собі чоловік. Жив як усі, не можна сказати, що був щасливим, але був самодостатнім і більш-менш задоволеним плином власного життя... Одного разу, дорогою на роботу, чоловіка хтось окликнув. Це була світловолоса дівчинка, років 9. Вона дивилась на чоловіка щирими і добрими очима.

- Дядьку, - серйозно запитала дівчинка. - Ви хочете щастя?
- Звичайно, - усміхнувся чоловік. - А хто ж не хоче?..
- А ви знаєте, що за кожне щастя потрібно платити?
- Хм.. Хто ж тобі таке сказав?.. А навіть якщо й потрібно.. заради щастя можна й ризикнути.
- Впевнені? Ви готові ризикнути?..
- Готовий, - усміхнувся чоловік. Потрібно ж підтримати дитячу віру у дива, подумав він.
- Дайте руку.

Дівчинка поклала щось чоловікові на долоню і закрила у кулак.

- Потім подивитесь.

Коли дивна дівчинка зникла за рогом вулиці, чоловік розтиснув кулак. Там нічого не було.

Через декілька днів розпочалось щось дивне. У чоловіка на долоні почала рости троянда. Він злякався. Спершу зрізав зародок, намагався позбутися цієї диво-рослини... А потім здався. Чоловік раптом зачарувався трояндою. Було у ній щось незвичайне, дивовижне, чарівне... Її краса наповнювала його зсередини...

Чоловік покинув роботу, порвав стосунки з друзями та знайомими. Це стало непотрібним. Нічого вже не могло замінити йому троянди... Він був щасливим.

Через місяць у двері чоловіка хтось постукав. Дивно, подумав той, давно вже ніхто не приходив до мене. Відчинивши двері він побачив перед собою туж маленьку дівчинку.

- Час платити, дядьку. - спокійно сказала вона.
- Чим?..
- Трояндою.
- Ні, - у чоловіка від страху перекосилося обличчя. - Ні-ні.. що завгодно, але не це.
- Я не питаю, дядьку. Так треба. Вже час. Ніщо не вічне... Троянді час іти.
- Ні...
- Це не вибір.
- Наказ?..
- Ні. Це життя.


Троянду забрали. Що сталося з чоловіком?. Він, як йшлося у книзі Дереша "Голова Якова": "помер, і почав ходити мертвим". У його душі утворилась дира, прірва, яку не міг замінити ніхто і ніщо. А так він повернувся на роботу, відновив стосунки з друзями. Він усміхався при зустрічі, відповідав, коли його про щось питали. З роками знову почав нормально функціонувати... Але от дира всередині залишлась. Назавжди.

Чоловік і досі чекає троянду.

(я не навмисне)

Ангели часто курять...

Питання: чи потрібні ангели Людям?

Так, потрібні. Але у людських образах. В кожного є Ангел, але Він ходить по Землі. Вірите? А я вірю...

Уявіть, як це чудово - знайти свого Ангела. Коли для щастя достатньо просто побачити Його, просто торкнутися... І відчути, як пустота всередині наповнюється.

Ангели приходять до нас в образах різних людей, коли ми потребуємо допомоги або підказки... Навіть тоді, коли самі цього не усвідомлюємо... Впродовж життя їх може бути безліч, а може - всього один... Особисто в мене в житті було три Ангели. Один зі мною вже протягом дев яти років, інщий - з явився зовсім нещодавно, але Його сила перевершує усіх попередніх... Один же зник так само раптово, як колись з явився.

А у вас є людина, вже в присутності якої ви почуваєтесь щасливим?.. Коли по венах наче починає текти тепліша кров, душа наповнюється чимось живим, рідним... Коли ви не розумієте, що ця людина робить у вашому житті і чого ви, власне, хочете від неї...

Так от знайте, це - Ангел.

А ще, Ангели часто курять...
Але це вже таке.

...іншим не присвячую.

 Хочеться поділитися цікавою теорією. Вона не моя, вона належить людині, якій я уже присвячувала вірш... Словом, людині незвичайній (іншим не присвячую), тож і теорія ця особлива.

 Отже, є на світі люди-слимаки. Нічого їм не треба... Існують, бо існують. Сіра маса, словом...

 А є люди-метелики - творчі, незвичайні, чимось особливі, але все ж слабкі... Не здатні змінити щось самотужки.

 Є люди-урагани. Сильні, могутні, нестандартні люди... Однак, сила їх відносна і обмежена часом і простором... Цікаво, що якщо ураган підхопить метелика, і той зуміє втриматися на урагані, то метелик стане сильним і незалежним і підніметься вище усіх. Але для цього ураган має бути добрим, а не руйнівним...

 Мене зацікавило, що дає метелик урагану. Нічого?.. Але ж це тоді паразитизм виходить... Недобре якось. От метелик може доповнювати метелика і вони будуть щасливі вдвох. Ураган може бути на рівні з іншим ураганом, але вони ніколи не піднімуться вище метелика, який обере не легкий шлях, а буде тягнутися до когось сильнішого - урагану. Головне, як то кажуть, не прив язатися...

 Раніше люди для мене поділялись на три групи: цікаві, близькі і решта, а тепер на ураганів, метеликі та слимаків. Чесно, суть та сама... але звучить краще.

 Запитаєте, хто у цій теорії я?..
 Не знаю. З боку краще видно...

"Давайте зіграємо в гру, що мене немає"

Гра. Маски-шоу. Цинічний світ?.. Ви впевнені, що це він цинічний? А чи не ми самі робимо його таким?..

"Сьогодні я зроблю так", "йому треба сказати те, а не те", "на цей захід підійде саме ця маска"... Маски. Все наше життя - маски. Хочемо здатися цікавими, загадковими... Хіба ні? А любити ми теж будемо в масках? А нас як будуть любити? Яку з наших масок накажете любити?.. І чи любов це буде взагалі?..

Емоції - слабкість... Хороша слабкість, я вам скажу. Хіба не відсутність емоцій є слабкістю? Це ж пустота... А хіба пуста людина може бути сильною? Чи може взагалі пуста людина бути людиною?.. Хіба це реально?

Яка відповідь? А звідки мені знати... це питання до кожного з нас. Тож хай і відповідь у кожного буде своя.

"далі буде"

                                                                         ... цю залежність можна перебороти як і любу іншу -   

                                                                            замінивши іншим наркотиком;)

От уявіть - живе собі людина, звичайнісінька, нічим не визначна. Але людині колись, мабуть, зробили боляче, тому вона зараз не любить прив язуватись до когось. Вона сама по собі. Самотня. Зате не відчуває жодного болю чи образ... Їй комфортно. 

Як вважаєте - вона щаслива? Краще змінювати чорне на біле і так далі, чи завжди зберігати сіре?..От зараз всі, мабуть, погодились з першим варіантом, але... Чи так все просто?.. Коли хтось обпікся раз, то наступного 100 разів подумає, перш ніж зробити вибір... І його можна, як на мене, зрозуміти.

А потім... потім з являється хтось, кого не цікавить чи хоче ця людина його підпускати чи ні. Цей хтось потрохи входить з нею в контакт, прив язує до себе (може й не зумисно), потроху входить в особистий простір людини... і тут людина починає відчувати небезпеку. Тривогу. Щось йде не так... 

Але згодом... Згодом йде чудова фраза "цю залежність можна перебороти, як і будь-яку іншу - замінивши її іншим наркотиком".  Дивно, але після неї все стає зрозуміло.  Прив язаність (залежність) відходить, практично, сама собою, і раптом з являється хтось, кого людина справді готова впустити у свій особистий простір.

Колись. 

Перший пост, після якого мені так і кортить написати: "далі буде".

"Підсісти" на людину

Залежність. Залежність від наркотиків, від алкоголю, буває навіть від кави... А що робити, коли залежність від людини?..

Я говорю не про кохання, ні, і зовсім не про дружбу чи матеріальну залежність.Я маю на увазі саме той стан, коли не бачиш людину кілька днів і в тебе починається ломка, депресія... Ти не знаєш що робити і чим себе зайняти... Ти мусиш почути хоча б голос, прочитати хоч кілька слів від цієї людини... І стає легше.

Вчора подруга сказала, що у неї є потреба час від часу бачити дочку своїх друзів. Якусь дуже хорошу енергетику вона несе... З одного боку це погано - бути залежним від когось. А з іншого - таке легке щастя...

Ти не любиш цю людину, зовсім ні. Але залежиш від неї. Потребуєш її.

Вам знайоме почуття "підсісти" на людину?..

Ти є, я знаю. Просто будь.

Ви вірите у збіги? У долю? У те, що все в житті вийшло невипадково? Це найлегше пояснити аргументом "бо так мало бути"... Але питання "Чому?" поставить цей аргумент у глухий кут.

Чому ти зараз живеш тут? Чому спілкуєшся саме з такими людьми? Чому працюєш/вчишся саме у цьому закладі? Чому закохався саме у ту людину, чому кохання зламалось чи виявилось невзаємним?...

Чому, чому, чому?... Невже все має свій сенс? Невже все продумано давно і не нами?... Чесно... це було б жахливо.

А у Бога ви вірите? Складна тема, правда... Нещодавно задалась питанням - це Бог створює віру, чи віра створює Бога?... Думаю, правильної відповіді нема. Або навпаки - кожна буде правильною. Це просто вибір. Вибір кожного з нас - у що варто вірити, і чи варто вірити у щось взагалі... Хоча, знаєте, з вріою, мабуть, легше жити... Легше відчувати себе не самотнім... самонавіювання це чи реальність.

Я от не вірю в долю. Та й віра в Бога не надто міцна. Я вірю у людей, про що не раз уже казала.
Я вірю навіть не в себе... Я вірю в тебе. І цієї віри вистачає мені на життя.

Ти є, я знаю. Просто будь.
Без тебе не стоїть земля...
Живи. Люби. Радій. Забудь,
про те, що десь живу і я.

Я знаю - самостійний світ,
та ти опора, до якої він
привик.

Ви чуєте голоси?

Ви чуєте голоси?
Так? Ні? А от я іноді чую. Вони радять мені, спонукають, обманюють, допомагають чи шкодять... Це не людські голоси, ні, я давно розівчилася їх чути. Вони залишились фоном. Сірим, похмурим фоном, дуже далеким від моєї реальності...

Що кажуть ці голоси зараз? Що я програла. Програла не бій - війну. Не доробила, не закінчила, не допрацювала... Не змогла. Таке враження, наче мене розплавили і я не можу набрати форму знову.

Я ніхто. Зараз я ніхто, я не сприймаю себе, бо я програла, провалила...
Не змогла.

Я нікого не ненавиджу, не злюсь... Я загублена, розгублена, розбита, зламана...

Зараз я ніхто, і не знаю ким стану, коли частинки мене складуться у нову структуру.

Я не знаю для чого я. Не знаю, що я маю робити.

Я не знаю хто я.

Не змогла.

Вокзал

P.S. за проханням читачів викладаю)

Вечір. Літній, тепло... Дивне, незнайоме відчуття. Повільно йдемо, не дивлячись один на одного. По асфальту чути стукотіння коліс дорожньої сумки.
Зупиняємось. Ось і колія. Машинально повертаю голову, виглядаючи поїзд, хоча чудово розумію, що почую його наближення здалеку.
Ні, не вухами - серцем.
Оглядаюся по сторонах, на інших людей. Вони теж прощаються з кимось: батьки проводжають кудись дітей на канікули, друзі прощаються до наступної осені... Але вони не надто сумні, вони розуміють - буде наступна зустріч. 
Я не розумію.
Ось і поїзд. По тілу пройшов мороз. Не від холоду... від страху.
Ми подивилися один на одного лише тоді, коли потяг вже мав от-от від їхати. Твої очі, зеленувато-карі, не виражали нічого. В моїх - був відчай... Ти ледь чутно прошепотів "бувай", я беззвучно відповіла "прощавай"...
Різко обернувшись, ти зайшов у двері вже від їжджаючого потягу...
Я залишилась сама на пероні. Дивно, я не відчувала, що тут так холодно... Це що, дощ?..
Я прокинулася. Перон, потяг, дощ - сон?.. Ні... Це, мабуть, стан душі. Ти звідти вийшов. 
Так легко.
Я розплющила очі після довгого, кошмарного сну.

Найяскравіші барви

Сьогодні буде щось змішане з позитивом і негативом. Роздуми, словом.
Дуже часто тепер почала тут писати. Просто намагаюсь розібратися  в собі, а це досить важко, коли щось змінюється щодня: почуття, стосунки, люди... Все таке швидкоплинне. Чи погано це? Не знаю. Мабуть, ні...

Сьогодні мені сказали, що я таки змінилася. Принаємні, почала змінюватись, що вже головне... Це так, але... Це абсолютно від мене не залежить. Я зрозуміла, що людей таки формують люди. Буквально кілька слів, кілька думок важливої для тебе людини - і ти сам не збагнеш, що змінився. Просто взяв ці слова до уваги.

Як я писала раніше - все у нашому житті, і добре і погане, все зводиться до людей. Вони завжди і всюди поряд. Вони є. МИ є. Разом. Я зараз говорю не про сіру масу, а про оточення, спілкування якого просто необхідне кожному. Часто нас може вбивати чиясь байдужість, але самотність, мабуть, ще гірше.

Дивно, але не мене не дратує усвядомлення залежності від когось, непотрібності комусь, чи зайвість між кимось. Я зараз сприймаю це спокійно, бо це вносить свої барви у життя.

Найяскравіші барви.

Гармонія

Що таке гармонія? Вона взагалі існує?
Хтось схиляється до думки, що гармонія приходить тільки після смерті, разом зі спокоєм. Хтось вважає, що її не існує взагалі... А моя суб єктивна думка зводиться до того, що життя - це і гармонія.

Спершу я так не вважала. Мене дратувало все і всі. Я не могла зрозуміти чому стільки зла, стільки програшів, стільки падінь... А тепер розумію. Це - рівновага. У світі всього має бути порівну - добра і зла, радості і смутку, злетів і падінь. Якщо хоч чогось стане менше, то світ втратить рівновагу і, логічно, не буде гармонії.

А так усе ідеально. Усе є, просто не одразу і не завжди. Тепер, коли хтось з, як мені здавалося, близьких людей йде з мого життя - я сприймаю це нормально; коли щось не виходить, чи трапляється якась неприємність - просто знаю, що потім буде щось добре. Обв язково буде. Це ж рівновага.

І, знаєте, так легше жити. Цікавіше. Сприймати все більш глобальніше, без нервів і злості. Спокійно і, головне, з усмішкою.

Тоді гармонія буде і у вас.

Відчули?..

Ви знаєте, що таке щастя? Ні, це не емоція... Сьогодні у мене не такий настрій, щоб пояснювати почуття наукою.
Я сьогодні щаслива.
Скажете, щастя швидкоминуче? Звичайно... але навіщо думати про це зараз?..

Знаєте, що таке рідні люди? Не по крові, а просто рідні? Це коли поруч з ними ти відчуваєш спокій, гармонію... Коли ти п єш гарячий чай, слухаєш спокійну розмову, і тобі навіть не хочеться нічого говорити, настільки зараз добре. Коли ти вже відчуваєш, що пекельно хочеш спати, але знаєш - на вулиці холодно, а от тут, з друзями, тепло й затишно...

Коли за вікном сніг, у вухах музика, а на душі - тепло...

Ось що таке щастя. Відчули?..

Поезія

Ти пишеш, незнаючи чи це хтось прочитає.

Повільно виводиш останні слова...

Не знаєш ти, та й ніхто не знає - 

у чому сенс жити, поки жива?..

Ти пишеш слова, акуратно виводячи букви.

Щоб той, хто читав, зрозумів останні слова...

Ти не віриш в дива, бо в очах твоїх світ уже рухнув.

Ти один. Ти самотній. Немає нікого, нема!

Ти готовий на гріх, в голові вже сформовані плани.

І немає вже сенсу в твоєму житті...

Не дарує вже радості усмішка мами...

І ти мрієш забутися у небутті.

Тебе, мабуть, зневажатимуть люди.

Та тобі буде байдуже, якщо встигнеш піти...

Тебе більше немає. І світу не буде.

Ні сліз, ні страждань. Тільки голос: "Іди"

черговий егоїстично-песимістичний пост.

Спробую вибудувати ланцюг подій.

Кохання, любов або прив язаність - щастя (недовге) - втрата - біль - депресія - страх - відлюдність - самотність. 

Далі є два варіанти:

 ...самотність - біль минає - кохання, любов або прив язаність - щастя (недовге) - втрата - біль - депресія - страх - самотність...

... самотність - зверхність, сарказм - маска - гра, роль - немає близьких людей - немає болю - самотність.

Хтось зрозумів? Я сама не зовсім..

Хочеться розуміти. Розуміти все і всіх. 

І ще правди хочеться... і людей близьких і рідних...

І щастя. Хай і недовгого...

Люди.

Ви вірите у дива? Вірите, що завтра все буде "по іншому", що всі ваші мрії здійсняться?..
Ви вірите в Бога? Вірите у вищі сили??

Хм... я от вірю у людей. Мені казали, що таке враження ніби я усіх ненавиджу... Та не всіх, звичайно. Так, мене дратують люди. Але це загострює моє почуття любові і віри у справді вартісних і, як на мене, близьких до ідеалу людей.

Стимул мені дають лише люди. Віру мені дають лише люди. Почуття мені дають лише люди... Я люблю людей. Люблю особливих людей... Які надають цікавості моєму житті...

Я вважаю, що якщо і варто у щось вірити, то це у людину. Цитата, з "Теорії брехні": "Потрібно у щось вірити. Я вирішив повірити у тебе."

Я вирішила повірити у тебе.