Вокзал

P.S. за проханням читачів викладаю)

Вечір. Літній, тепло... Дивне, незнайоме відчуття. Повільно йдемо, не дивлячись один на одного. По асфальту чути стукотіння коліс дорожньої сумки.
Зупиняємось. Ось і колія. Машинально повертаю голову, виглядаючи поїзд, хоча чудово розумію, що почую його наближення здалеку.
Ні, не вухами - серцем.
Оглядаюся по сторонах, на інших людей. Вони теж прощаються з кимось: батьки проводжають кудись дітей на канікули, друзі прощаються до наступної осені... Але вони не надто сумні, вони розуміють - буде наступна зустріч. 
Я не розумію.
Ось і поїзд. По тілу пройшов мороз. Не від холоду... від страху.
Ми подивилися один на одного лише тоді, коли потяг вже мав от-от від їхати. Твої очі, зеленувато-карі, не виражали нічого. В моїх - був відчай... Ти ледь чутно прошепотів "бувай", я беззвучно відповіла "прощавай"...
Різко обернувшись, ти зайшов у двері вже від їжджаючого потягу...
Я залишилась сама на пероні. Дивно, я не відчувала, що тут так холодно... Це що, дощ?..
Я прокинулася. Перон, потяг, дощ - сон?.. Ні... Це, мабуть, стан душі. Ти звідти вийшов. 
Так легко.
Я розплющила очі після довгого, кошмарного сну.