Логічне завершення

Отже, в перше чергу хочу подякувати всім, хто читав це на протязі року:

- тим, хто справді зацікавився,
- тим, хто знайшов щось для себе,
- тим, хто завжди відписував, коментував,
- тим, хто критикував,
- тим, хто мовчки перечитував,
- навіть тим, хто критикував поза очі.

Дякую всім. Особисто для мене цей блог залишився просто місцем, куди я виписувала свої думки, переживання... Коли хотілось з кимось поділитись, але поділитись не було з ким.

Я створила його у надзвичайно важкий для мене час. Я пам ятаю ті дні, пам ятаю майже кожну годину, майже кожне слово... Чомусь погані спогади запам ятовуються краще. Зараз, як не дивно, почались ті ж проблеми, однак я ставлюсь до них вже зовсім по-іншому. Думаю, я змогла. Я "переступила сходинку"...

За цей рік у мене в житті сталось дуже багато змін, і ще більші чекають попереду. Було і хороше, і погане... Головне - змінилась я сама. Завдяки самоаналізу, завдяки певним людям... Словом, щось змінилось... Щось змінилось, і цей блог, ця сторінка вже віджила своє... Тож сьогодні останній пост :) Мені час звикати прощатися.

Ще раз дякую вам за приємне "спілкування-в-листуванні"...

Бувайте)..

Сенс

Якось все так змінилось. Швидко. Рішуче. Легко. Неочікувано. Не щось зовнішнє, ні... Щось всередині. Дивно...

Останнім часом замислювалась, у чому, з того, що ми щодня робимо, є сенс?.. І, знаєте, зрозуміла одну чудову річ - він є у всьому. Коли і як ми прокидаємось, з якої ноги встаємо, у тому, який у нас настрій, які плани на день, у тому, що ми одягаємо, як і з ким вітаємось, кого раді бачити, а кого - не дуже. І навпаки - хтось щасливий бачити нас, а комусь - просто байдуже.

У всьому є сенс. У книгах, у фільмах, навіть у моїх віршах хтось колись бачив сенс, а хтось - вважав це "грою в рими". Може, так  і було.. Але навіть  у цій "грі" на той час був сенс.

Усе має сенс. Іноді, можливо, втрачає його, іноді - знаходить... І ми маємо сенс. Усі ми, хто ходить по Землі, хто може усміхатися, плакати, радіти, сумувати... Відчувати.

У всьому є сенс.

Тож чи варто шукати сенс, якщо життя наповнено ним по вінця?..

Я хочу додому

Я хочу додому.

Вперше за багато часу насправді хочу додому. Де немає цього дикого ритму життя, де немає щодня чогось чи когось нового, де немає жодних таємниць чи загадок, де немає потреби щодня вставати рано-вранці і щось робити, робити, робити... Навіть якщо робиш те, що тобі подобається.

Я хочу додому. Хочу туди, де тихо і затишно. Де, коли тепло, на скаржишся на жару, а просто насолоджуєшся сонцем, де, коли холодно, не мерзнеш, а з задоволенням закутуєшся у плед з книгою у руках, де, коли хочеш відпочити, не залишаєшся наодинці, а навпаки, збираєшся з рідними у одній кімнаті, залишаючи пустими усі решта, що є у будинку...

Я хочу додому. До людей насправді рідних, яких знаю вже багато-багато років. До людей зі спільними спогадами, до тих, з ким не раз сварилась і навіть припиняла спілкування, але потім все ж відновлювала, бо без них - ніяк.

Я хочу додому. На декілька днів, чи може навіть на тиждень... Щоб відновитись. І тоді знову повернутись сюди і влитись у попередній ритм. Щодня бачити щось нове і когось нового, повернутись до ребусів і загадок, знову вставати рано-вранці і робити, робити, робити... Бо без цього ж ніяк.

 В цьому вся я. У швидкоплинності і прив язаності водночас.

Я хочу додому.

Легенда про троянду

Хочеться розповісти одну історію, яка вже близько місяця не виходить у мене з голови. Це навіть не історія, швидше легенда. Хоча, важко провести між цими поняттями чітку межу... Отже, легенда про троянду, або про душу.

Так от, жив був собі чоловік. Жив як усі, не можна сказати, що був щасливим, але був самодостатнім і більш-менш задоволеним плином власного життя... Одного разу, дорогою на роботу, чоловіка хтось окликнув. Це була світловолоса дівчинка, років 9. Вона дивилась на чоловіка щирими і добрими очима.

- Дядьку, - серйозно запитала дівчинка. - Ви хочете щастя?
- Звичайно, - усміхнувся чоловік. - А хто ж не хоче?..
- А ви знаєте, що за кожне щастя потрібно платити?
- Хм.. Хто ж тобі таке сказав?.. А навіть якщо й потрібно.. заради щастя можна й ризикнути.
- Впевнені? Ви готові ризикнути?..
- Готовий, - усміхнувся чоловік. Потрібно ж підтримати дитячу віру у дива, подумав він.
- Дайте руку.

Дівчинка поклала щось чоловікові на долоню і закрила у кулак.

- Потім подивитесь.

Коли дивна дівчинка зникла за рогом вулиці, чоловік розтиснув кулак. Там нічого не було.

Через декілька днів розпочалось щось дивне. У чоловіка на долоні почала рости троянда. Він злякався. Спершу зрізав зародок, намагався позбутися цієї диво-рослини... А потім здався. Чоловік раптом зачарувався трояндою. Було у ній щось незвичайне, дивовижне, чарівне... Її краса наповнювала його зсередини...

Чоловік покинув роботу, порвав стосунки з друзями та знайомими. Це стало непотрібним. Нічого вже не могло замінити йому троянди... Він був щасливим.

Через місяць у двері чоловіка хтось постукав. Дивно, подумав той, давно вже ніхто не приходив до мене. Відчинивши двері він побачив перед собою туж маленьку дівчинку.

- Час платити, дядьку. - спокійно сказала вона.
- Чим?..
- Трояндою.
- Ні, - у чоловіка від страху перекосилося обличчя. - Ні-ні.. що завгодно, але не це.
- Я не питаю, дядьку. Так треба. Вже час. Ніщо не вічне... Троянді час іти.
- Ні...
- Це не вибір.
- Наказ?..
- Ні. Це життя.


Троянду забрали. Що сталося з чоловіком?. Він, як йшлося у книзі Дереша "Голова Якова": "помер, і почав ходити мертвим". У його душі утворилась дира, прірва, яку не міг замінити ніхто і ніщо. А так він повернувся на роботу, відновив стосунки з друзями. Він усміхався при зустрічі, відповідав, коли його про щось питали. З роками знову почав нормально функціонувати... Але от дира всередині залишлась. Назавжди.

Чоловік і досі чекає троянду.

(я не навмисне)

Ангели часто курять...

Питання: чи потрібні ангели Людям?

Так, потрібні. Але у людських образах. В кожного є Ангел, але Він ходить по Землі. Вірите? А я вірю...

Уявіть, як це чудово - знайти свого Ангела. Коли для щастя достатньо просто побачити Його, просто торкнутися... І відчути, як пустота всередині наповнюється.

Ангели приходять до нас в образах різних людей, коли ми потребуємо допомоги або підказки... Навіть тоді, коли самі цього не усвідомлюємо... Впродовж життя їх може бути безліч, а може - всього один... Особисто в мене в житті було три Ангели. Один зі мною вже протягом дев яти років, інщий - з явився зовсім нещодавно, але Його сила перевершує усіх попередніх... Один же зник так само раптово, як колись з явився.

А у вас є людина, вже в присутності якої ви почуваєтесь щасливим?.. Коли по венах наче починає текти тепліша кров, душа наповнюється чимось живим, рідним... Коли ви не розумієте, що ця людина робить у вашому житті і чого ви, власне, хочете від неї...

Так от знайте, це - Ангел.

А ще, Ангели часто курять...
Але це вже таке.

...іншим не присвячую.

 Хочеться поділитися цікавою теорією. Вона не моя, вона належить людині, якій я уже присвячувала вірш... Словом, людині незвичайній (іншим не присвячую), тож і теорія ця особлива.

 Отже, є на світі люди-слимаки. Нічого їм не треба... Існують, бо існують. Сіра маса, словом...

 А є люди-метелики - творчі, незвичайні, чимось особливі, але все ж слабкі... Не здатні змінити щось самотужки.

 Є люди-урагани. Сильні, могутні, нестандартні люди... Однак, сила їх відносна і обмежена часом і простором... Цікаво, що якщо ураган підхопить метелика, і той зуміє втриматися на урагані, то метелик стане сильним і незалежним і підніметься вище усіх. Але для цього ураган має бути добрим, а не руйнівним...

 Мене зацікавило, що дає метелик урагану. Нічого?.. Але ж це тоді паразитизм виходить... Недобре якось. От метелик може доповнювати метелика і вони будуть щасливі вдвох. Ураган може бути на рівні з іншим ураганом, але вони ніколи не піднімуться вище метелика, який обере не легкий шлях, а буде тягнутися до когось сильнішого - урагану. Головне, як то кажуть, не прив язатися...

 Раніше люди для мене поділялись на три групи: цікаві, близькі і решта, а тепер на ураганів, метеликі та слимаків. Чесно, суть та сама... але звучить краще.

 Запитаєте, хто у цій теорії я?..
 Не знаю. З боку краще видно...