Ти є, я знаю. Просто будь.

Ви вірите у збіги? У долю? У те, що все в житті вийшло невипадково? Це найлегше пояснити аргументом "бо так мало бути"... Але питання "Чому?" поставить цей аргумент у глухий кут.

Чому ти зараз живеш тут? Чому спілкуєшся саме з такими людьми? Чому працюєш/вчишся саме у цьому закладі? Чому закохався саме у ту людину, чому кохання зламалось чи виявилось невзаємним?...

Чому, чому, чому?... Невже все має свій сенс? Невже все продумано давно і не нами?... Чесно... це було б жахливо.

А у Бога ви вірите? Складна тема, правда... Нещодавно задалась питанням - це Бог створює віру, чи віра створює Бога?... Думаю, правильної відповіді нема. Або навпаки - кожна буде правильною. Це просто вибір. Вибір кожного з нас - у що варто вірити, і чи варто вірити у щось взагалі... Хоча, знаєте, з вріою, мабуть, легше жити... Легше відчувати себе не самотнім... самонавіювання це чи реальність.

Я от не вірю в долю. Та й віра в Бога не надто міцна. Я вірю у людей, про що не раз уже казала.
Я вірю навіть не в себе... Я вірю в тебе. І цієї віри вистачає мені на життя.

Ти є, я знаю. Просто будь.
Без тебе не стоїть земля...
Живи. Люби. Радій. Забудь,
про те, що десь живу і я.

Я знаю - самостійний світ,
та ти опора, до якої він
привик.

Ви чуєте голоси?

Ви чуєте голоси?
Так? Ні? А от я іноді чую. Вони радять мені, спонукають, обманюють, допомагають чи шкодять... Це не людські голоси, ні, я давно розівчилася їх чути. Вони залишились фоном. Сірим, похмурим фоном, дуже далеким від моєї реальності...

Що кажуть ці голоси зараз? Що я програла. Програла не бій - війну. Не доробила, не закінчила, не допрацювала... Не змогла. Таке враження, наче мене розплавили і я не можу набрати форму знову.

Я ніхто. Зараз я ніхто, я не сприймаю себе, бо я програла, провалила...
Не змогла.

Я нікого не ненавиджу, не злюсь... Я загублена, розгублена, розбита, зламана...

Зараз я ніхто, і не знаю ким стану, коли частинки мене складуться у нову структуру.

Я не знаю для чого я. Не знаю, що я маю робити.

Я не знаю хто я.

Не змогла.

Вокзал

P.S. за проханням читачів викладаю)

Вечір. Літній, тепло... Дивне, незнайоме відчуття. Повільно йдемо, не дивлячись один на одного. По асфальту чути стукотіння коліс дорожньої сумки.
Зупиняємось. Ось і колія. Машинально повертаю голову, виглядаючи поїзд, хоча чудово розумію, що почую його наближення здалеку.
Ні, не вухами - серцем.
Оглядаюся по сторонах, на інших людей. Вони теж прощаються з кимось: батьки проводжають кудись дітей на канікули, друзі прощаються до наступної осені... Але вони не надто сумні, вони розуміють - буде наступна зустріч. 
Я не розумію.
Ось і поїзд. По тілу пройшов мороз. Не від холоду... від страху.
Ми подивилися один на одного лише тоді, коли потяг вже мав от-от від їхати. Твої очі, зеленувато-карі, не виражали нічого. В моїх - був відчай... Ти ледь чутно прошепотів "бувай", я беззвучно відповіла "прощавай"...
Різко обернувшись, ти зайшов у двері вже від їжджаючого потягу...
Я залишилась сама на пероні. Дивно, я не відчувала, що тут так холодно... Це що, дощ?..
Я прокинулася. Перон, потяг, дощ - сон?.. Ні... Це, мабуть, стан душі. Ти звідти вийшов. 
Так легко.
Я розплющила очі після довгого, кошмарного сну.

Найяскравіші барви

Сьогодні буде щось змішане з позитивом і негативом. Роздуми, словом.
Дуже часто тепер почала тут писати. Просто намагаюсь розібратися  в собі, а це досить важко, коли щось змінюється щодня: почуття, стосунки, люди... Все таке швидкоплинне. Чи погано це? Не знаю. Мабуть, ні...

Сьогодні мені сказали, що я таки змінилася. Принаємні, почала змінюватись, що вже головне... Це так, але... Це абсолютно від мене не залежить. Я зрозуміла, що людей таки формують люди. Буквально кілька слів, кілька думок важливої для тебе людини - і ти сам не збагнеш, що змінився. Просто взяв ці слова до уваги.

Як я писала раніше - все у нашому житті, і добре і погане, все зводиться до людей. Вони завжди і всюди поряд. Вони є. МИ є. Разом. Я зараз говорю не про сіру масу, а про оточення, спілкування якого просто необхідне кожному. Часто нас може вбивати чиясь байдужість, але самотність, мабуть, ще гірше.

Дивно, але не мене не дратує усвядомлення залежності від когось, непотрібності комусь, чи зайвість між кимось. Я зараз сприймаю це спокійно, бо це вносить свої барви у життя.

Найяскравіші барви.