Яким був би ваш вибір?

Насправді я дуже рада повернутися на рідні сторінки свого блогу, які вже протягом довгого часу залишалися чистими. Що ж, час це виправляти.

Сьогодні я вирішила опублікувати своє невеличке есе, яке написала буквально вчора.
Написане воно як відгук до розділу "Машина з вироблення особистого досвіду" з книги Нозик Р. "Анархия, государство и утопия."

Коротко про зміст розділу: у ньому описується машина з вироблення особистого досвіду - машина, за допомогою якої ви можете обирати для себе майбутнє, обирати почуття, які хочете переживати, події, через які хочете пройти... Словом, все, що забажаєте. Як би відобразилося створення такої машини на житті людей?..



  Машина з вироблення особистого досвіду чимось нагадала мені машину щастя з книги Рея Бредбері "Вино з кульбаби". Там люди, коли заходили у цю машину, ставали щасливими. Але якими нещасними вони були виходячи з неї...
  Взагалі, я вважаю, що не можна звинувачувати людей, які захотіли б собі таку машину. Навіть у певній мірі розумію їх. Бувають такі моменти у житті, коли хочеться забутись, заховатись навіть не від зовнішнього світу та людей, а від самого себе: від почуттів, які переживаєш; від втрати, через яку страждаєш; від болю, якого не можеш подолати. Цілком природнім є бажання позбутись цього.
  Один знайомий психолог колись сказав мені, що не варто тікати від себе, бо, як то кажуть: "Від себе не втечеш". І не варто приглушувати у собі емоції та почуття, намагатися забути їх... Їх варто пережити. Повністю пропустити через себе, бо саме вони і формують нашу особистість. Чи може вона сформуватися, якщо все життя користуватися машиною з вироблення особистого досвіду? Як на мене, це риторичне запитання.
  Звичайно, з одного боку цеможе здатися чудовим - не прикладаючи жодних зусиль, людина матиме змогу жити так, як хоче; жити там, де хоче; жити з тим, з ким хоче... Але чи можна буде назвати це життям?
  Що ви відчуватимете уті десять хвилин,коли будете прокидатися, щоб обрати для себе події на наступні кілька років? Щастя, чи жаль? Горе від того, що ви проживаєте не своє життя? Чи краще сказати - неживе життя?
  Щодо того, що чатсо люди хочуть залишити щось після себе... Чесно кажучи, не так вже й часто. Дедалі більше життя людей нашого часу зводить до виживання і намагання втриматись на ногах, забезпечити сім ю. Талановиті працівники закидають кар єру, щоб знайти більш оплачувану роботу, хтось покидає посаду своєї мрії, щоб присвятити своє життя дітям... А для когось діти - це мрія усього життя. Часто лише їх люди і залишають після себе. Але хіба цього мало?..
  Чи хотіла б я отримати таку машину? Не заперечу, що у деяких моментах свого минулого, я б не замислюючись скористалась нею. І, я впевнена, що зробила б це і у багатьох моментах зі свого майбутнього. Мабуть, тому я рада, що насправді такої машини не існує.


А чи скористалися б нею ви?

Повернутися, щоб зрозуміти, чому пішов

Світ розпадається на частини, коли намагаєшся вийти з зони комфорту. Ти сумніваєшся. Завжди сумніваєшся: "А чи правильно я зробив?".. Сумніваєшся, не розуміючи, що щоб ти не зробив - це буде правильним. Бо це твій вибір. Твоє Життя. Твоя правильність. Без жодних рамок та стандартів.

Іноді здається - зробив помилку. Зруйнував все, що було, а те, що має бути ще не збудував..Мрієш повернутися, але немає куди. І ти починаєш будувати. Крок за кроком, йдучи нелегким шляхом... Будуєш, але все одно мрієш повернутися назад.

Знаєш... колись у тебе обов язково випаде нагода заглянути через шпаринку у минуле. І, повір, саме тоді ти зрозумієш усю красу теперішнього.

Іноді просто варто повернутися, що б зрозуміти, чому колись пішов.

Де логіка?

Де логіка? Питання дня, якщо чесно. Близько п яти місяців тому я опублікувала пост "Логічне завершення". Але це була не моя логіка... Та й взагалі - у чому логіка кінця?

За останні місяці я багато чого зрозуміла. Зокрема те, що не варто занадто опиратися на когось і занадто вірити комусь... і в когось. Ні до чого хорошого це не призведе... Це взагалі не призведе ні до чого, окрім як до втрати якоїсь частинки своєї власної особистості. До втрати себе.

Багато чого змінилося. Почалося нове життя... І суть зовсім не в переїзді, нових знайомствах чи чомусь подібному... Це все, звичайно, чудово, але... Від себе не втечеш. Головне - це зміни в собі.

Віра в себе. Лише в себе, а не в когось іншого... Люди у нашому житті приходять і йдуть... Цього не змінити... Звичний хід речей. І нікого не можна у цьому звинувачувати. Йдуть не в плані переїзду... Йдуть з твоєї душі, хоч пафосно це не звучить.

Назавжди в тебе залишаєшся лише ти сам. То ж не варто втрачати себе.

Логічне завершення

Отже, в перше чергу хочу подякувати всім, хто читав це на протязі року:

- тим, хто справді зацікавився,
- тим, хто знайшов щось для себе,
- тим, хто завжди відписував, коментував,
- тим, хто критикував,
- тим, хто мовчки перечитував,
- навіть тим, хто критикував поза очі.

Дякую всім. Особисто для мене цей блог залишився просто місцем, куди я виписувала свої думки, переживання... Коли хотілось з кимось поділитись, але поділитись не було з ким.

Я створила його у надзвичайно важкий для мене час. Я пам ятаю ті дні, пам ятаю майже кожну годину, майже кожне слово... Чомусь погані спогади запам ятовуються краще. Зараз, як не дивно, почались ті ж проблеми, однак я ставлюсь до них вже зовсім по-іншому. Думаю, я змогла. Я "переступила сходинку"...

За цей рік у мене в житті сталось дуже багато змін, і ще більші чекають попереду. Було і хороше, і погане... Головне - змінилась я сама. Завдяки самоаналізу, завдяки певним людям... Словом, щось змінилось... Щось змінилось, і цей блог, ця сторінка вже віджила своє... Тож сьогодні останній пост :) Мені час звикати прощатися.

Ще раз дякую вам за приємне "спілкування-в-листуванні"...

Бувайте)..

Сенс

Якось все так змінилось. Швидко. Рішуче. Легко. Неочікувано. Не щось зовнішнє, ні... Щось всередині. Дивно...

Останнім часом замислювалась, у чому, з того, що ми щодня робимо, є сенс?.. І, знаєте, зрозуміла одну чудову річ - він є у всьому. Коли і як ми прокидаємось, з якої ноги встаємо, у тому, який у нас настрій, які плани на день, у тому, що ми одягаємо, як і з ким вітаємось, кого раді бачити, а кого - не дуже. І навпаки - хтось щасливий бачити нас, а комусь - просто байдуже.

У всьому є сенс. У книгах, у фільмах, навіть у моїх віршах хтось колись бачив сенс, а хтось - вважав це "грою в рими". Може, так  і було.. Але навіть  у цій "грі" на той час був сенс.

Усе має сенс. Іноді, можливо, втрачає його, іноді - знаходить... І ми маємо сенс. Усі ми, хто ходить по Землі, хто може усміхатися, плакати, радіти, сумувати... Відчувати.

У всьому є сенс.

Тож чи варто шукати сенс, якщо життя наповнено ним по вінця?..

Я хочу додому

Я хочу додому.

Вперше за багато часу насправді хочу додому. Де немає цього дикого ритму життя, де немає щодня чогось чи когось нового, де немає жодних таємниць чи загадок, де немає потреби щодня вставати рано-вранці і щось робити, робити, робити... Навіть якщо робиш те, що тобі подобається.

Я хочу додому. Хочу туди, де тихо і затишно. Де, коли тепло, на скаржишся на жару, а просто насолоджуєшся сонцем, де, коли холодно, не мерзнеш, а з задоволенням закутуєшся у плед з книгою у руках, де, коли хочеш відпочити, не залишаєшся наодинці, а навпаки, збираєшся з рідними у одній кімнаті, залишаючи пустими усі решта, що є у будинку...

Я хочу додому. До людей насправді рідних, яких знаю вже багато-багато років. До людей зі спільними спогадами, до тих, з ким не раз сварилась і навіть припиняла спілкування, але потім все ж відновлювала, бо без них - ніяк.

Я хочу додому. На декілька днів, чи може навіть на тиждень... Щоб відновитись. І тоді знову повернутись сюди і влитись у попередній ритм. Щодня бачити щось нове і когось нового, повернутись до ребусів і загадок, знову вставати рано-вранці і робити, робити, робити... Бо без цього ж ніяк.

 В цьому вся я. У швидкоплинності і прив язаності водночас.

Я хочу додому.

Легенда про троянду

Хочеться розповісти одну історію, яка вже близько місяця не виходить у мене з голови. Це навіть не історія, швидше легенда. Хоча, важко провести між цими поняттями чітку межу... Отже, легенда про троянду, або про душу.

Так от, жив був собі чоловік. Жив як усі, не можна сказати, що був щасливим, але був самодостатнім і більш-менш задоволеним плином власного життя... Одного разу, дорогою на роботу, чоловіка хтось окликнув. Це була світловолоса дівчинка, років 9. Вона дивилась на чоловіка щирими і добрими очима.

- Дядьку, - серйозно запитала дівчинка. - Ви хочете щастя?
- Звичайно, - усміхнувся чоловік. - А хто ж не хоче?..
- А ви знаєте, що за кожне щастя потрібно платити?
- Хм.. Хто ж тобі таке сказав?.. А навіть якщо й потрібно.. заради щастя можна й ризикнути.
- Впевнені? Ви готові ризикнути?..
- Готовий, - усміхнувся чоловік. Потрібно ж підтримати дитячу віру у дива, подумав він.
- Дайте руку.

Дівчинка поклала щось чоловікові на долоню і закрила у кулак.

- Потім подивитесь.

Коли дивна дівчинка зникла за рогом вулиці, чоловік розтиснув кулак. Там нічого не було.

Через декілька днів розпочалось щось дивне. У чоловіка на долоні почала рости троянда. Він злякався. Спершу зрізав зародок, намагався позбутися цієї диво-рослини... А потім здався. Чоловік раптом зачарувався трояндою. Було у ній щось незвичайне, дивовижне, чарівне... Її краса наповнювала його зсередини...

Чоловік покинув роботу, порвав стосунки з друзями та знайомими. Це стало непотрібним. Нічого вже не могло замінити йому троянди... Він був щасливим.

Через місяць у двері чоловіка хтось постукав. Дивно, подумав той, давно вже ніхто не приходив до мене. Відчинивши двері він побачив перед собою туж маленьку дівчинку.

- Час платити, дядьку. - спокійно сказала вона.
- Чим?..
- Трояндою.
- Ні, - у чоловіка від страху перекосилося обличчя. - Ні-ні.. що завгодно, але не це.
- Я не питаю, дядьку. Так треба. Вже час. Ніщо не вічне... Троянді час іти.
- Ні...
- Це не вибір.
- Наказ?..
- Ні. Це життя.


Троянду забрали. Що сталося з чоловіком?. Він, як йшлося у книзі Дереша "Голова Якова": "помер, і почав ходити мертвим". У його душі утворилась дира, прірва, яку не міг замінити ніхто і ніщо. А так він повернувся на роботу, відновив стосунки з друзями. Він усміхався при зустрічі, відповідав, коли його про щось питали. З роками знову почав нормально функціонувати... Але от дира всередині залишлась. Назавжди.

Чоловік і досі чекає троянду.

(я не навмисне)