Я хочу, щоб моє життя завжди належало лише мені.

Мені нещодавно сказали, що я цікаво пишу, але думки в мене в основному сумні. Хочу пояснити чому...

Справа в тому, що я пишу лише тоді, коли в мене поганий настрій. В, так званому, меланхолійному стані... Так легше передавати думки, почуття, доносити сенс написаного. Можливо, не всім це подобається, але в мене справді надзвичайно мало позитивних постів. На моєму блозі ви можете знайти щось цікаве для себе, але точно нічого, що могло б підняти вам настрій...)

Моє уявлення про щасливе життя трішки відрізняється від суспільної думки. Коли вчора тринадцятирічна дівчинка пояснювала мені, що головне  в житті - це сім'я, я була шокована... Вона казала, що живемо ми для того, щоб знайти людина, яка завжди нас підтримає, доможе, що найбільшим щастям в житті буде, коли вранці в твоє ліжко прибіжать твої діти, яких ти будеш любити більше за все на світі... Можливо, для когось це й щастя... але не для мене.

Я не бачу сенсу заводити сім'ю. У своєму житті. Чому? Мабуть, тому, що я не створена для такого життя. Я егоїст. Я завжди думаю лише про себе, я звикла робити так, як я хочу, і те, що я хочу. Я звикла займатись тим, чим я хочу. Я звикла відповідати лише за себе... Я точно не зможу опікуватись кимось, бо мені самій опіка потрібна... Я не хочу прожити життя з людиною, яка з роками мені набридне, і якій набридну я.

Я вірю, що зможу досягти успіху в творчості, в психології... Але я ніколи не зможу присвятити себе комусь... Я хочу, щоб моє життя завжди належало лише мені.

Все в жизни – ад… Он места себе не находит.(с)

Усталый взгляд…
Кипа бумаг в чемодане.
Неловкий шаг…
Часов громкий стук в кармане.

Вдовец – адвокат
По улицам шумным бродит.
Все в жизни – ад…
Он места себе не находит.

- А город гудит,
А город зовет за собою.
С тобой говорит,
Тебя увлекает игрою.

Не слушаешь ты
Речей его грязных и пыльных.
- Нет той красоты…
Есть отзвук мгновений наивных.


В кошмарах ночных
Она ему снится поныне.
Ударом под дых
Пришлись паре мысли о сыне.

Теперь он один,
Один в этом городе мрачном.
Порой даже сын
Не делает жизнь его ярче.

Вдовец – адвокат
По улицам шумным бродит.
Все в жизни – ад…
Он места себе не находит.

Дельфания. (с)

Вірш присвячений головному герою з фільму "Женщина в черном". Цікавий, похмурий, лячний і важкий фільм водночас. Не буду переходити до його суті, просто розповім про головного героя. Артур - молодий вдовець. Його дружина померла, і все, що у нього залишилось - маленький син, якого він дуже любив. Але навіть син не міг загоїти його рану від втрати найдорожчого - коханої дружини. 

Він працює. Допомагає людям, шукає щось нове... Але не може знайти себе. Свого місця у світі. Таке враження, що його дружина, помираючи, забрала з собою часточку його душі. І тепер він як привид, що не знайшов спокою, блудить світом. 

Без щастя. Без цілі. Без сенсу.

Результат? Він знайшов себе. Вірніше, повернув себе. Як? Не важливо. Не хочу розкривати секрет фільму.

Словом, до чого я веду? До того, що світ, на жаль, так влаштований, що не може переживати наші пробеми, наш біль та наші втрати разом з нами. Він занадто великий для цього, а ми - занадто малі. 

Ми завжди шукаємо себе у світі. І не потрібно казати, що себе можна тільки створити, це не так. Ми справді спершу створюємо себе, і часто частинками цього "себе" стають якісь люди, без яких ми вже не уявляємо свого життя. І коли ці люди йдуть від нас (а вони завжди йдуть, рано чи пізно), ми втрачаємо себе. Бо частинку "себе" втратити неможливо, ми втрачаємо себе повністю. Своє життя, свій сенс. Все це вже стає не важливим.

Який висновок? Як на мене, є два варіанти: або ніколи не вкладати в "себе" людей, що дуже важко, але все ж реально; або жити доти, доки ці люди, що дають тобі сенс, поряд. 

А що далі, спитаєте ви? Ніхто не знає, що буде далі...